ЖИТТЯ

Ми ще змoжемо нapoдити зopoвux дітей, а цього хлопчика ми пoвuнні зaлuшити у лікарні. Для нашого ж щастя. Я не готовий тягнyтu на собі такий тяrap

Розповідати цю історію мені досі вaжкo, тому що повністю пepeжити мені її не вдалocь. Вагітність для нас з чоловіком була справжнім подарунком, тому ми з нетерпінням чекали пoлогів, які мали пройти вдало, за прогнозами лікарів. Коли почалися пepeйми, то уже все пішло не по плану, тому що вони були нepeгулярними й ніяка стимуляція не допомагала. Дійшло до того, що лікарі почали думати про кecapiв poзтин, але все одно не полишали надії, що я зможу народити сама.

Кесарів розтин таки відбувся, але за цей час мій син отримав сильну гіпоксію. Ми всі надіялися, що це не принесе нам нічого страшного, але сталось не так, як гадалось. Через тиждень лікарі поставили сину діагноз ДЦП.

Лікарі відразу запропонували нам з чоловіком відмовитися від дитини, щоб не мучитися все життя, мов ми ще зможемо народити здорових дітей, і все життя складеться у нас добре.

Реклама

Я мовчала, чоловік теж. Цілий день кожен проходив у своїх думках, де відголосом лунав цей страшний діагноз. Ввечері чоловік таки підійшов до мене й промовив: «Вони праві. Ми ще зможемо народити здорових дітей, а цього хлопчика ми повинні залишити у лікарні. Для нашого ж щастя. Я не готовий тягнути на собі такий тягар!»

Він надіявся, що я зараз кивну або сказу щось схоже, але я прийняла для себе зовсім інше рішення. Я не можу покинути свого сина, навіть якщо він хворий. Я сказала це чоловіку, й на цьому наші шляхи розійшлися. Кожен зробив свій вибір.

Єдиною, хто мене підтримав у цьому складно у рішенні, стала моя мама, яка тепер постійно мені допомагала. Ми разом знаходили нові масажі, читали різну медичну літературу й робили все можливе, щоб допомогти сину жити щасливим звичайним життям. Звісно, все не було так радісно, були моменти, коли я падала духом і зневірювалась, тоді й телефонувала чоловіку, благаючи про допомогу. Він нам допомагав, але тримався осторонь, можливо, відчував провину за зроблений вибір.

ivona.bigmir.net

Одного дня я повністю зневірилась і втратила сенс, тоді я і закрилась у ванній кімнаті, взяла у руки бритву, мені так хотілось зробити кілька надрізів і просто відпустити це все, але у ту мить почувся плач сина, мене це мов пробудило зі страшного сну.

Відтоді я більше ніколи не думала про таке. Я набралась нових сил і була готова боротися за своє та синове щастя. Тут і прийшла звістка від моєї подруги й хресної мого сина про те, що вона одружилась, останній рік вона жила у Канаді, а тепер хотіла допомогти нам перебратися туди.

Почали ми там жити з мамою та сином. Нерідко до нас навідувався чоловік, що переїхав кілька років тому туди й жив у сусідньому штаті. Він мені й розповів, що одружився вдруге, але за 5 років вони не змогли народити дитину, й нова дружина звинуватила його у цьому, мов Бог так карає, і покинула.

Ми з чоловіком почали відновлювати спілкування, він все частіше приїздив на вихідні й більше спілкувався з сином. Життя почало будуватися заново, і я й не встигла оглянутися, як ми з‘їхалися.

Чоловік відчував провину, що покинув мене у такий важкий період й тепер постійно намагався всіма силами показати, як любить мене та сина.

Коли синові було 10 років у нього з‘явилися дві сестрички близнючки. Всі наші діти здорові та щасливі, завдяки постійним реабілітаціям та догляду наш двадцятирічний син не має жодних проблем, видає його лише накульгування, яке майже непомітне.

Всі ми щасливі, і я рада, що тоді зробила саме такий вибір. Я повірила у свого сина і свої сили й тепер знаю, що саме це привело нас усіх до щастя. Ніколи не припиняйте вірити й тоді ви отримаєте те, про що мріяли!

Реклама

Також цiкаво:

Close