До шести років я жила в iHтepнаті. Це зараз їх почали називати дuтячимu будинками. Тоді це був iнтepнат. Той, хто там не був, навіть уявити не може, що це таке рости без батьків.
Ще маленькою я розуміла, що мене покинула мама, тому що я їй не потрібна. Так говорили нам старші діти. Не знаю чому, але їм неодмінно хотілося зробити боляче меншим від себе. І навіть не фізично, а морально. Можливо так вони самі справлялися з думкою, що батьки їх покинули.
Я часто плакала вночі в подушку. В кіно, яке ми дивилися по телевізору, в книжках які ми читали, в дитячих мультфільмах у всіх була мама. А в мене не було. Інколи до нас приходили дорослі та забирали. Всі чекали, що заберуть і його.
Ще коли я не вміла писати, то щороку малювала листа до Святого Миколая. Я малювала маму. Маму, яка буде мене любити та ніколи більше не покине. Хоч за нами й дивилися вихователі, але вони не могли замінити материнської ласки та теплоти.
Під час прогулянок у дворі інтернату ми підходили до паркану, за яким була алея міського парку. Ми стояли за парканом та дивилися, як діти гуляють з батьками. А в нас не було батьків. Ми були їм не потрібні. Ми «інтернатські».
Але видно один лист таки дійшов до Святого Миколая. Одного разу до нас прийшла молода жінка. Я бачила, як вихователі показали їй пальцем на мене. Тоді стало навіть трішки страшно, я гадала, що зробила щось не так. Але виявилось, що жінка хотіла зі мною познайомитись. Так вона мені сказала. Цілий день вона гралася зі мною.
– Тепер я буду твоєю мамою, – сказала вона мені після того, як впродовж місяця майже щодня відвідувала дитячий будинок, – ти цього хочеш?
Так я хотіла. Майже ридаючи я кинулась їй на шию. Вона теж плакала. Того ж дня за руку ми з нею вийшли за ворота інтернату. Тепер я разом з мамою йшла по алеї.
Виявилось, що ця жінка була лікарем, її чоловік працював слідчим у поліції. Вони вже довго жили разом, але не могли мати дітей. Ось і вирішили когось вдочерити. Не знаю чому, але саме я сподобалась їм.
Вони дали мені все, що тільки можуть батьки дати дитині. Зараз я маю гарну роботу, квартиру, яку отримала у подарунок після закінчення університету, одружилася та навіть встигла народити свою власну донечку.
Прогулюючись з нею повз інтернат, я помітила, що за нами спостерігають дитячі очі з-за паркану. Згадалося своє. Саме тоді вирішила знайти жінку, яка колись покинула мене. Мій вітчим (хоч я ніколи його так не називала, для мене він тато, єдиний тато) допоміг знайти документи з того часу, коли я народилася, та адресу жінки, що викинула мене зі свого життя.
Вона жила не далеко, у селі, що за кілька кілометрів від нашого міста. Разом з чоловіком ми поїхали подивитися, хто ж мене народив та покинув.
Старенька, майже з розваленим дахом хатинка ледь була помітна серед кущів та бур’яну. На незагородженому подвір’ї на ланцюгу розривалася гавкотом собака, в якої ребра прилипали до шкіри.
В той день я зустрілася з тою, яка мене народила. В її очах я не побачила жалю чи сорому. Вона покинула власну кровиночку заради г0рілки. Тоді я навіть подумала, що може воно й на краще, що вона мене залишила в пологовому будинку.
Для мене тепер є тільки одна мама та один тато. Ті, які виховали чужу дитину наче рідну.
