Ми весь час допомагали стapенькому дідусеві-сусіду. До однoго випадку. Після цього ми зареkлися щось рoбити для літніх людей.

Цей випадок стався близько восьми років тому. Нам з чоловіком у той час доводилося орендувати квартиру. У нас був сусід – дідусь Василь. Йому тоді було 75 років. Це був, на перший погляд, дуже привітний та щирий чоловік.

Тільки ми переселилися у нову квартиру, дідусь прийшов до нас знайомитися. Він розповів, що ріс у тяжкі роки війни. Також повідомив, що родичів у нього в цьому місті немає. А ще дідусь запропонував нам свої вироби з лози. Та, на жаль, вони нам були непотрібні.

Дід Василь повідомив нам, що попередні квартиранти були дуже агресивними. За те він їх не любив:

– А ви наче порядна сім’я. Ми з вами, напевно, потоваришуємо!

Нам не хотілося відкривати душу незнайомій людині і говорити про своє особисте життя. Тому ми ввічливо вибачилися перед дідусем, сказали, що втомилися з дороги, а ще нам треба терміново було розібрати валізи.

Дідусь частенько заходив до нас поговорити. Одного разу він скаржився на своїх невдячних дітей. Виявилося, вони майже не відвідують його. Можна сказати, не згадують навіть.

Нам подобався дід Василь. Ми почали допомагати йому. У нього боліла нога, тому йому важко було спускатися з п’ятого поверху. У будинку ліфта не було. Ми купували йому продукти. Також платили на пошті за комунальні послуги. Якщо чесно, нам було дуже шкода старого. Він був немічним і самотнім. До того ж, нам не було важко це робити.

Дідусь завжди віддавав гроші за покупки і був безмежно вдячним нам за допомогу. Ми йому показували усі чеки, щоб він знав, що ми не обманюємо і не беремо собі зайвих коштів. Одним словом, жили ми мирно і дружно.

Але якось у наші двері постукали. Ми відчинили і побачили на порозі розгнівану жінку. Виявилося, це була дочка нашого сусіда.

Вона дізналася, що ми допомагаємо її батькові і наче збожеволіла. Ця жінка наговорила нецензурною лексикою, лаялася, що ми забили баки старому. Вона стверджувала: я і мій чоловік втерлися до старого у довіру, аби він переписав на нас квартиру.

Ще вона додала, що дід отруївся кефіром, який ми купили в магазині. Звинувачувала нас, що ми влили у нього отруту для того, щоб швидше діда звести з світу.

Ми довго слухали цю божевільну. Нарешті я сказала, що ми викличемо поліцію. Якщо ця жінка може довести правдивість своїх слів, то будемо відповідати перед законом. Тут з сусідньої квартири вийшов дід Василь. Він довго заспокоював свою доньку, а вона й вухом не вела.

Ми зачинили двері перед самісіньким їхнім носом. Що хотіла від нас ця жінка, ми досі не зрозуміли. Чи хотіла матеріальну компенсацію чи, може, боялася за свій спадок?

Після цього ми перестали спілкуватися з дідусем. І твердо вирішили, що літнім людям більше допомагати не будемо.