Вісім років тому я була переконана, що доля послала мені цього хлопця пoмилково, тому що він був надто правильним, впевненим та спокійним, а мені на той момент хотілося ще погуляти й забути про серйозні стосунки. Тільки він вперше натякнув мені на спільний побут, я повідомила, що нам пора poзставатися.
Через кілька років я таки вступила у шлюб, але він був невдалим, і єдине, що після нього залишилось, – це крихітна донечка. З роботою теж нічого не складалось, я її просто ненавиділа.
Про свого колишнього я знала лише з чуток спільних знайомих. Він і досі не одружився, проте став хорошим бізнесмено й зараз володіє ледь не цілим статком, тому дівчата на нього летять як бджоли на мед, от лише він надто зайнятий, щоб про них думати.
Ми інколи переписувалися чи зідзвонювалися, щоб розпитати, як у кого життя склалось, а потім він відкрив якесь підприємство закордоном, і наше спілкування зовсім зникло.
От лише через 8 років після нашого розставання я пригадала про нього. У той день моя мама сказала, що забирає доньку на місяць до себе, щоб я взяла відпустку й поїхала кудись на відпочинок. Вирішила, що полечу до моря, а тоді й згадала, що там колишній живе й вирішила йому зателефонувати, а раптом він зустрітися захоче. Він же колись говорив, що буде радий мені будь-коли, то чому й не спробувати.
Я таки полетіла до нього, а він мене уже чекав в аеропорті з великим букетом квітів й палкими поцілунками.
Здавалось, що нічого не змінилось, але насправді змінилися вони двоє і лише у кращий бік.
Раптом до них обох дійшло усвідомлення, що доля звела їх не раптово, от тільки шкода, що на це усвідомлення вони витратили скільки часу.