Минулого тижня я зустріла свою колишню свекруху на касі у супермаркеті. Вона стояла в черзі спереду. Я звичайно ж привіталася і запитала, як у неї справи.
Оксана Петрівна підвела брову, строго глянула на мене і на мого супутника і як голосно на увесь магазин промовила:
– То так ти чекаєш на мого сина? Де ж та твоя любов? Безсовісна! Мала б сором стояти і посміхатися!
Свекруха завжди мене не долюблювала і намагалася нас розлучити з Орестом. Ми таки не разом, але тут далеко не її заслуга.
Орест був із тих красивих і поганих хлопців, які так подобаються дівчатам. А я була звичайна скромна дівчина. Мабуть, трапилася якась магія і на одній із студентських вечірок ми познайомилися.
А далі закрутилося. Орест вмів дуже гарно залицятися, та я не велася на це. Вважала, що я чергова його іграшка і спільного майбутнього у нас точно нема. Він не здавався, всіма методами намагався мене завоювати. Я й не встигла оговтатися, як ми одружилися.
Свекруха була проти мене, адже у неї була мрія одружити свого єдиного сина із донькою своєї заможної начальниці. Та й Орест з дитинства дружив з Вікою.
З Орестом ми прожили рівно чотири місяці. Дітей у нас не було. Він почав гуляти і напиватися. Приходив додому дуже пізно серед ночі і часто із запахом жіночих парфумів та слідами поцілунків.
Одного дня я просто зібрала речі і пішла до мами. Думала, що він одумається. Хоч зраду не варто пробачати, але я як наївне дівчисько була готова пробачити.
За два місяці я просто подала заяву на розлучення. Оксана Петрівна, мабуть, єдина хто не міг натішитися цьому.
А в день розлучення Орест не прийшов. Я лиш отримала телефонний дзвінок від свекрухи, за словами:
– Це все ти винна! Все через тебе! Я тобі не пробачу ніколи!
Що ж тоді трапилося я дізналася із місцевих новин. Орест вкотре повертався додому за кермом пізно серед ночі, був добряче напідпитку. І врізався у зустрічну автівку. Так його безтурботне життя завершилося на чотири роки.
Нас таки розлучили. Близько двох років я і не думала про нові стосунки. Дуже важко знову комусь повірити і відкрити своє серце. Пізніше я познайомилася з Тарасом. Саме на нього і витріщилася моя колишня подруга у супермаркеті.
Мабуть, за її логікою, я більше не можу бути щаслива, не можу мати нових стосунків. І повинна чекати на її синочка, попри те, що ми офіційно розлучені. Не знаю….
За ці два роки я працювала над собою і з скромної дівчини стала впевненою жінкою. Я більше не та сіра мишка, яка все терпить. Раніше я б змовчала, але не зараз.
Я подивилася на Оксану Петрівну із кам’яним виразом обличчя і сказала:
– Хіба я змушувала вашого сина вживати і їздити в такому стані за кермом?! Сам винен! І Ви винні, що розбалували його!
Вона наче отримала міцного ляпаса. ЇЇ обличчя одразу стало багрового окрасу, зуби зціпилися і вона відвернулася. Так, наче нашої розмови й не було. Мовчки оплатила вартість, упакувала свої покупки та не обертаючись попрямувала до виходу.
Тарас взяв мене за руку і прошепотів на вушко, що я молодець. А я у відповідь зжала його руку ще сильніше і пригорнулася до нього.П
ісля того випадку я хоч і бачила колишню свекруху серед натовпу людей, та більше ніколи не підходила та не заводила із нею розмову. Старалася відійти якомога дальше, частіше за все просто перейти дорогу на іншу сторону тротуару. Все ж таки ми чужі люди, і рідними ніколи не були.
