На день народження батька донька замовила столик у ресторанному комплексі за містом. Хотіли чудово провести святкування. Однак її терміново викликали на роботу. Там сталася несподіванка!

Хороші чутки ходили по району про молоду далекоглядну лікарку. Лікар від Бога — саме так усі називали Люду, яка після університету одразу почала працювати в районній лікарні. Навіть більш досвідчені були у захваті від її роботи й навичок у лікуванні хворих. 

Вона з легкістю змогла вправлятися з дошкульними пацієнтами, лагідно зі своїм спокійним характером та професійним настроєм могла взятись за будь-яку лікарську справу. У неї був хист неймовірний до цього. Все частіше у плітках про Людмилу Михайлівну можна було почути слово “самородок”.

Ольга була заміжня, однак чи не єдиною рідною людиною для неї був її батько. Люда його дуже поважала і цінувала, а особливо за те, що він після смерті матері при пологах не звинувачував її у цьому, а все своє життя присвятив вихованню єдиної доні. Оскільки її покійна матір Єлизавета теж мріяла стати лікарем, то Люда все-таки вирішила вчитися у медуніверситеті. Але зрозуміла, що повинна щосили добиватись найвищого результату. Тоді мати з неба буде нею пишатись і направляти її енергію на лікування пацієнтів. 

Дідуся по маминій лінії Людмила взагалі не знала. То був якийсь чоловік, який не хотів брати на себе відповідальність і визнавати доньку. Знаючи всю ситуацію, бабуся Люди усвідомлював, що доля напівосиротівшої дівчини буде нелегкою. Коли мати Люди росла, то завжди мріяла стати лікарем, навіть дала собі слово, що ним таки стане. Однак прийшло кохання, і вона завагітніла, а після у пологах сконала, залишивши дочку Людмилу з батьком. Тато дівчинки був у потрясінні, але заради доньки тримався і дав собі слово виховати з неї майбутнього лікаря. Думаю, йому це вдалося. 

Людмила робила надможливе, аби виправдати материні сподівання. Її талант, цілодобова працьовитість та материна небесна допомога зробили з Людмили “самородка” медицини. У роботі їй вдавалося бути присутньою на складних операціях. За недовгий термін роботи у районній лікарні їй довіряли настільки, що навіть деколи викликали опівночі, якщо пацієнт потрапив у скрутне становище.

Сьогодні батькові Людмили виповнилося 55 років. Вона вранці разом з чоловіком подарувала найріднішому таткові величезний набір інструментів для його майстерні та повідомила, що замовила столик у найкращому ресторанному комплексі. Увесь день вона мріяла присвятити своєму батькові. Однак забринів телефон. Дзвінок з роботи, просили якнайшвидше приїхати, адже трапився складний випадок, з яким лише Людмила могла впоратись.

Вона категорично відмовляється, адже їхати у місто, та ще й у лікарню і залишати батька з чоловіком наодинці у день народження не найкраща ідея. Але у батька раптово виникло дивне передчуття.

— Людо, треба вирушати! Не переживай за мене. Ти ж давала присягу! Їдь на поміч тій людині, це буде найкращим подарунком для твого татуся, — вмовляв доньку батько. 

Людмила не наважувалась, але все ж прислухалась до батькових слів. Вона усвідомила, що хоч батько і не хоче залишитись один зі своїм зятем, але пам’ять про дружину і її омріяне бажання бачити доньку спасителем чужих життів не зникло. У приймальному відділенні на допомогу Людмили чекав і справді пацієнт зі складним випадком. Однак Людмилі вдалося все вирішити й допомогти похилому старцеві. Завдяки умілим рукам молодої лікарки чоловік дивом залишився живим.

Через деякий час батько все ж прийшов у лікарню до дочки, принести їй вечерю.

— Ти хоч покажи мені “подарунок” на ювілей, — пожартував він, маючи на увазі пацієнта, якому його дочка врятувала життя.

Людмила провела батька до палати, згадавши, що той старець, мабуть, немає рідних, адже за час його перебування у палаті до нього ніхто не завітав.

Батько Людмили все зрозумів, увійшовши до дальньої палати. Він аж трохи знепритомнів від побаченого. У палаті лежав старець, у якому він впізнав Юрія, батька його дружини Єлизавети й дідуся Людмили. Того самого чоловіка, який залишив бабусю Люди вагітною і жодного разу не поцікавився ні її життям, ні життям їхньої спільної дочки.

— Людо, цей чоловік — твій дідусь, — голосно батько, — Мабуть, Бог допомагав тобі, аби ти змогла тепер зберегти йому життя.

Оговтавшись від зустрічі, усі вони обійнялись і ще багато часу провели у лікарняній палаті. Ні Людмила, ні її батько не тримали образи на старого діда. На чоловіка, який так не по-людськи ганебно вчинив з її мамою та бабусею. Батько був доброю людиною, такою ж виховав і дочку. Вони — люди з великої літери, яким понад усе важливою була турбота про людське життя.