Мій тато пoмер, коли мені було 5 років. Я не дуже його пам’ятаю, та точно знаю, що він мене дуже любив: це відчуття завжди було зі мною, особливо тоді, коли мама вийшла заміж удруге, і начебто забула, що в неї є ще й я.
Життя моє склалося не дуже добре, нарікати начебто нема на що, я завжди була сита, одягнута та обута, та я ніколи не відчувала материнської любові, а тато пoмер, як я була малою. Коли мені виповнилося 8, мама знову вийшла заміж. Вітчим ніколи не ставився до мене, як до рідної. Він і не намагався знайти зі мною спільну мову, а мама не помічала нічого й не реагувала, коли я скаржилася на те, що вітчим нaкричав на мене або й удaрив. Коли я сварилася з вітчимом, мама завжди говорила, що, напевно, я заслужила, щоб мене насварила, і я сама винна у всьому. Спочатку я сподівалася на її любов та захист, а через декілька років перестала їй говорити про образи взагалі, особливо після того, як вона народила близнюків від нового чоловіка.
Коли з’явилися мої брат із сестрою, то я виявилася зайвою у власному домі. Мені здається, якби я не прибирала, не мила посуд та не допомагала мамі з дітьми, то мене б просто вигнали з дому. Коли я не була потрібна матері та вітчиму як безоплатна робоча сила, вони відсилали мене до бабусі – маминої мами, з батьковими родичами я чомусь не спілкувалася, колись запитала в мами про них, та вона сказала, що бабуся живе в якомусь селі та спілкуватися з нами не хоче. Мамина ж мама також мене недолюблювала. Я була дуже схожою на батька: і зовнішністю, і характером, а його вона не любила й була проти маминого одруження.
Так і росла я, без любові з боку рідних і без розуміння. Вітчим мене карав за кожну погану оцінку, за погану поведінку, за те, що начебто неввічливо з ним розмовляю чи не так на нього дивлюся, я до цього звикла й намагалася бути непомітною. У допомозі вітчиму та матері я ніколи не відмовляла, бо знала, що за це може бути жoрстоке пoкарання, тому в моїй особі вони придбали собі прибиральницю, посудомийку та няньку, а іноді й куховарку.
Звичайно, я мріяла якнайшвидше закінчити школу та поїхати на навчання. Та наука давалася мені нелегко, тому після закінчення школи я спромоглася вступити тільки до місцевого коледжу. Я переїхала до гуртожитку, стала підробляти, отримувала стипендію та виплату як напівсuрота. Здавалося, життя налагодилося. Я нарешті була вільною та щасливою.
Раптово на мій 18-ий день народження мама з вітчимом запросили мене приїхати «додому». Начебто вони накрили для мене стіл та запросили бабусю, хочуть мене привітати. Коли я приїхала, мама, вітчим, брат з сестрою та бабуся дійсно чекали на мене за столом з великим тортом та чаєм. Як виявилося, подарунків для мене в них не було. Та далі сталося те, що мене шoкувало.
На день народження замість подарунка я почула від мами такі слова: «А зараз, доню, ти на знак вдячності перепишеш квартиру на нас з татом. Ми тебе утримували 18 років, тож маємо право!». Бабуся почала всіляко підтримувати їх, а я нічого не розуміла.
З’ясувалося, що наша трикімнатна квартира належала моєму батькові, та ще й рахунок у банку, і заповіт він написав на мене, до того ж так, щоб ніхто не міг скористатися нічим до мого повноліття, а потім я вступала у свої права.
Я сказала мамі та вітчимові, що вони можуть збирати свої речі та виїжджати, на все я дала їм тиждень, поки оформлю все на себе. На цьому я забрала документи та пішла до нотаріуса. Через тиждень я вже в’їхала у свою квартиру. Та тут знову з’явилася мама, вона вручила мені список з витратами на мене за ті 13 років, які вона утримувала мене без тата. Вона порахувала все: і витрати на одяг, і на шкільне приладдя, і навіть на їжу. Я розрахувалася з неї батьковими грошима.
Не знаю, чи слід і далі спілкуватися з цими людьми, які називаються моєю ріднею. Якщо вони самі не зроблять перший крок назустріч, то і я цього робити не збираюся.
