На екрані телефону засвітилося слово «мама». Віктор поспішно взяв слухавку. Та він не почув мамин голос. Телефонував її брат Ігор. Що ж трапил0ся?

Життя… Воно дуже мінливе і швидкоплинне. А люди завжди думають, що попереду у них багато часу, щоб устигнути щось зробити. Часто буває так, що ми відкладаємо у довгий ящик зустріч з близькими людьми, а потім шкодуємо, що не встигли… Не встигли побачитися, не встигли сказати, як сильно любимо. І все тому, що відкладаємо все «на потім». Просто не цінимо, що є зараз. Зосереджуємося на якихось справах і забуваємо, що щастя – коли поруч рідні люди. А потім весь світ перевертається і більше, на жаль, нічого вдіяти не можна. Так трапилося і в житті Віктора.

Він жив у шлюбі з Іриною вже шостий рік. Все було добре. Обидва працювали, жили у квартирі Віктора. Житло йому дісталося від дідуся, якого вже не було десять років. Багато роботи, постійні турботи, як у середньостатистичних українських родинах. Єдине – не було поки що діток. Обстеження показали, що проблем зі здоров’ям немає ні у Віктора, ні у його дружини Ірини. Та все ж таки вагітності не було.

В щоденних турботах та справах проходило життя Віктора. Навіть маму свою він не бачив близько року. Вона жила за п’ятсот кілометрів від сина. Віктор постійно відкладав візит до рідної людини. Щодня, правда, по телефону говорили. Віктор обіцяв незабаром приїхати: то треба було уладнати справи на роботі, то ремонт у квартирі, то Ірина захворіла. Довгий час відкладалася поїздка до матері. Все ніяк не виходило у сина… Під час останньої розмови обіцяв мамі, що візьме відпустку і через місяць приїде.

Був звичайний осінній день. На душі було сумно, адже надворі було похмуро і зранку накрапав холодний дощ аж до вечора. Віктор повертався додому, аж раптом пролунав телефонний дзвінок. Чоловік вийняв з кишені мобільний телефон і крізь окуляри подивився на екран. Засвітилося найдорожче слово «мама» і її світлина з ним.

Віктор поспішно взяв слухавку. Але на тому боці зв’язку він почув не мамин голос. Це був її рідний брат Ігор. Він сумно промовив:

– Вітю, негайно приїжджай! Мамі зле. Годину тому її швидка забрала. У неї інсульт. Стан важкий, нестабільний. Швидше, бо можеш і не встигнути. Мама в реанімації.

У Віктора аж в душі похололо. Як так? Не може бути! Його мама була здоровою жінкою, ні на що не скаржилася.

Вітя прилетів додому. Ірини ніде не було. Вона взяла машину і кудись зникла. Почав набирати дружину. Абонент був у зоні недосяжності. Віктор не міг собі місця знайти. Потім нарешті таки додзвонився до дружини:

– Іро, приїжджай швидше! Мама у лікарні. Я зараз їду до неї!

– Вітю! – промовила Іра. – Розумієш… Тут така справа. Я в ДТП потрапила. Автомобіль трохи побила. Боюсь, що на машині ти поїхати не зможеш!

– А сама як?

– Усе нормально, не хвилюйся! Дізнайся краще за автобус.

Віктор зателефонував на автостанцію. Виявилося, що останній рейс відправився півгодини тому. Аби Іра була тоді у зоні, він би встиг! А тепер доведеться їхати завтра.

Вирішив Вітя молитися за маму, хоча раніше ніколи цього не робив. Своїми словами, від душі… Незчувся, як заснув.

І тут до нього прийшла мама.  У сні… Вродлива, з розплетеним волоссям, як у молодості. У білій красивій сукні, з вінком на голові. Він хотів обійняти її, але не зміг – вона наче розчинялася у повітрі і віддалялася від нього. Він ледве розчув її шепіт:

– Прощай, сину! Але не хвилюйся… Не переживай… Життя скоро владнається. Рівно через два місяці ти зустрінешся зі своєю долею. Чекай її!

Сказала і щезла. Віктор прокинувся у холодному поті. Ірина спокійно спала поруч.

Зранку він полетів до мами. Але не встиг. Приїхав у рідне місто, і тільки почув слова: «Мами більше немає…»

Лише одне в голові у Віктора: «Пробач… Пробач, мамочко, що не встиг…»

Весь наступний місяць був для чоловіка ніби в якомусь мареві. Він не бачив нікого. Ніби сам собі не належав. Тільки спогади… Спогади про те, коли ще мама була жива. І невимовний біль та туга, бо він не встиг. Не встиг…

А потім ще один удар. Прокинувся… Ірини не було. Вона не з’явилася і ввечері. Поглянув до шафи – речей немає. Вона покинула його.

І вже пізніше знайшов під подушкою записку з такими словами: «Пробач… Я йду від тебе до іншого. Я вагітна від нього. Не шукай мене!»

Відчай та апатія… Неможливо передати словами весь біль. Ось тільки мама померла, а тепер ще й дружина пішла. Віктору навіть жити не хотілося.

Минув ще місяць. Віктор вийшов на роботу. До нього підійшла його нова колега:

– Здравствуйте, я – Аня. – посміхнулася дівчина.

У голові Віктора продзвенів чистий голос мами: «Через два місяці ти зустрінешся зі своєю долею». Сьогодні якраз був той день.