Вірина сім’я була звичайною, чоловік і дві дитини, тому коли у чоловіка з’явилися проблеми з бізнесом, вони почали жити на її гроші. Звичайно, її вчительської зарплати ледь вистачало на продукти та речі найпершої потреби. Вони з чоловіком вирішили, що найкращим рішенням у цій ситуації буде, якщо вона відправиться на заробітки. Вона й не думала, що так швидко пожаліє про зроблений вибір.
Віра зв’язалась зі шкільною подругою, що кілька років проживала й працювала в Італії, й та швидко допомогла їй знайти роботу. Подруга зробила все можливе, щоб прилаштувати жінку до хороших працедавців з нормальними умовами й щедрою платнею.
Вона прибирала вдома у хорошій сім’ї і єдиною умовою всього добра, що вона отримувала, було те, що вона не повинна нікому розповідати, що діється у їхньому домі.
Хоча й сім’я була хороша, і до неї ставилися добре, та роботи у домі було дуже багато, тому відпочивала жінка тільки вночі у своїй маленькій кімнаті на горищі. Згодом у господарів з’явилась дитинка, й Віра почала їм допомагати її няньчити, тому її обов’язки збільшилися, й відпочивала вона тепер ще менше.
Господарі бачили, як важко жінка працює й не шкодували їй видати премію. Жінка залишала собі лише на прожиття й дрібні витрати, все інше зароблене надсилала додому.
Кілька років підряд жінка там працювала, і завдяки її праці дві доньки змогли вивчитися у хороших університетах, одна відгуляти пишне весілля, а чоловік зробив вдома ремонт!
Віра вже хотіла повертатися додому, але чоловік попросив її ще попрацювати, щоб вони змогли відкрити власну ферму. Йому раптом захотілось стати фермером й терміново потрібно було купити землі, трактор, комбайн та інші сільськогосподарські речі. Жінка не стала сперечатися й залишилась ще на рік на заробітках.
Через місяць молодша донька зателефонувала з радісною новиною, що збирається одружуватися. Весілля було через пів року, й Віра наперед домовилась з керівниками, що візьме відпустку на місяць у цей період. Вони були не проти, а родині жінка вирішила нічого не казати й зробити сюрприз.
Всю дорогу додому жінка плакала, то від щастя, то від того, як сумувала за рідними українськими краєвидами. Рідне село викликало у неї цілу хвилю емоцій, а побачивши, рідний дім, що тепер прикрашав новий паркан й дорога машина, вона не могла стримати сліз.
«Оце то доньки розумниці! Хоч і дома не живуть, а за красою стежать!» – подумала жінка, коли увійшла й побачила красивий засаджений квітник.
– Ви хто? Кого шукаєте? – почула жінка зі сторони, а коли повернулась, то побачила незнайомку у легенькому халаті.
– Це ви хто? Це мій дім! – відповіла ошелешено Віра.
У ту ж мить на порозі з’явився стривожений чоловік, але він не встиг нічого відповісти, як незнайомка промовила: «Ви, мабуть, помилилися, ми тут з Іваном вже дуже довго живемо, це його будинок!».
Віра у цю ж мить знепритомніла, уже не учувши дурні пояснення свого чоловіка. Через кілька митей, вона відкрила очі й побачила ту саму незнайомку.
– Ти мене вибач, він мені ні словом ніколи про тебе не обмовився! Я й не знала, що його дружина жива! Я зараз зберу речі й покину твій дім!
Віра лежала на ліжку й стежила за тим, як незнайомка збирала речі. Через кілька хвилин прийшов і її горе-чоловік й повідомив, що збирається їхати до доньок у місто.
«Звичайно, це ж легше, ніж спробувати пояснити це все! – подумала Віра – Боягуз!»
– Ти, мабуть, залишайся. Мені немає чого тут робити. Немає у мене більше сім’ї, всі мене зрадили, – сказала Віра й тихо поїхала з села до своєї мами.
Ось так Віра намагалась зробити всім добро, та у погоні за грошима, втратила всю свою сім’ю.
