Той день я не забуду ніколи в житті. З самого ранку я раділа, адже мені виповнювалося вісімнадцять років. Я ставала дорослою людиною. Раділа задовго до того дня. А в той день мені відкрилася вражаюча правда.
Я саме шукала свій паспорт у маминій шухляді, бо хотіла зробити із ним фото та помістити із написом: “Офіційно повнолітня”, щоб друзі мені поставили на нього сердечка та привітали. І сама не знаю як, я витягнула цілу шухлядку, яка впала. Всі документи розсипалися. Я почала швиденько їх збирати та ставити на місце.
Мій погляд зловив досить старий папір. Я взяла його в руки та почала уважно читати. Перечитувала кілька разів. Потім почала плакати.
Саме в той момент, як сльози текли рікою до спальні зайшла мама. Я все життя думала, що ця жінка моя мама. Та й ніколи сумніву не мала, навіть найменшого, що я їй і татові не рідна.
Мама підійшла до мене і побачила мою знахідку. Вона запитала мене:
– Хочеш про це дізнатися правду? Розповісти тобі? Я сподівалася, що ти ніколи про це не дізнаєшся.
Я лиш кивнула головою, бо й слова з себе видавити не могла.
Мама мені розповіла, що вони з татом мріяли про дитину, але не могли завагітніти. Тому вирішили, що батьками таки стануть і подарують щастя дитині із дитячого будинку. Вони поїхали туди і побачили крихітну мене. Мені тоді було місяців чотири від народження. Обоє одразу ж вирішили, що саме я їхня дитина. Почали збирати всі необхідні документи і вже свої півроку я святкувала з ними у нашій квартирі.
Хто мої справжні батьки мама не знає. Їй лише сказали, що мене підкинули на поріг міської лікарні. У мене були певні проблеми із здоров’ям і до чотирьох років мама лежала зі мною по лікарнях. Хоча я цього і зовсім не пригадую, зовсім маленька ж була.
Я тоді проридала цілий день. Навіть не виходила із своєї кімнати. Не хотіла ні привітань, ні подарунків, та й навіть день народження був мені не в радість. Я скасувала святкування, а друзям сказала, що погано себе почуваю.
Я все думала і мені ніяк не вкладалося в голові, як моя рідна мама, жінка яка мене народила – змогла від мене відмовитися. Це ж дев’ять місяців я жила у її животику, вона відчувала мої рухи і не полюбила мене. Як таке взагалі може бути? Як? Як можна було так холодно і цинічно відмовитися від своєї частинки?
Я все думала і думала, моя голова просто закіпала від цих думок. А найгірше було від того, що я й не зможу знайти свою рідну маму, щоб просто поглянути їй в очі.
Кілька днів я була наче не своя. Батьки ж мене не чіпали і не намагалися встановити зі мною контакт. Вони просто дали мені необхідний час, щоб я прийняла для себе цю інформацію і змирилася із нею.
Це вже зараз, маючи власну доньку я розумію свою маму. Розумію, що вона відчувала у той момент, як побачила мене із свідоцтвом про удочеріння в руках. Я усвідомлюю наскільки сильно абсолютно чужа жінка і чоловік полюбили мене. Вони все своє життя старалися для мене.
Кожної хвилини дарували мені своє тепло та любов. Та й ще так, що я ніколи не задумувалася, що вони мені не рідні. Вони справді мене любили та й люблять досі.
Я просила пробачення у батьків багато разів за свою таку реакцію на той день народження і завжди їм дякую, що подарували мені свою родину. Завдяки їм я такою, якою зараз є. Це вони мене виростили і виховали.
