ЖИТТЯ

«Можна ви будете моєю мамою» – слова, які роз’ятрили мені душу

Тим, хто живе у місті, важк0 зрозуміти, що це таке зранку до вечора працювати біля власного господарства у селі. Тут не можна «полежати ще кілька хвилин» та «посидіти у фейсбуці з чашечкою кави». Підйом о шостій ранку й робота біля тварин, які чекають на їжу та воду. Я не говорю, що в місті легко. Також там жила. Працювала у магазині. Це тільки на вигляд продавці такі веселі, з зачіскою та манікюром. А ти спробуй цілий день вистояти на ногах та не зійти з розуму, коли до тебе прийдуть покупці, які нічого не куплять, зате витрясуть всю душу та нерви. Всюди важко. Правду говорять, що добре там, де нас немає.

Ідея переїхати з родиною до будинку моєї п0кійної мами у село з’явилася, коли я була вагітною другою дитиною. Ми з чоловіком не багато заробляли. Місто маленьке, провінція. Щоб забезпечити родину, чоловік їздив на заробітки. Він там, я, а дома з сином та переживаннями за нього. Ревнувала. Куди ж без цього. Після кількох подорожчань комунальних послуг вирішили переїхати. Дровами дешевше топити. Та й господарство своє мені хотілося давно. У квартиру знайшли квартирантів, зібрали речі й переїхали. Кілька тижнів ремонтів, й ми мали власний будинок в чотири кімнати. Кожному окрема. Навіть малюк, якого я носила, вже мав власну кімнату.

Чоловік й далі їздив на заробітки, а я почала розвивати господарство. Кури, качки, гуси, трошки городу. Спочатку було важко, але з часом прийшов досвід. Навіть корову купили. Свіже молоко для дітей – що може бути краще.

Реклама

В самому селі знаходився інтернат для покинутих дітей. Вони часто гуляли селом, гралися з домашніми дітьми. Всяке бувало. Могли й побитися, десь нашкодити. Діти. Але місцеві їх любили. Хто хотів заробити якусь копійку, то наймався на допомогу. Там огорожу полагодити, там старенькій сніг розчистити. Я також користувалася їхніми послугами. Один хлопчина, років чотирнадцяти, на два роки старший від мого старшого сина, почав приходити до нас у гості кожного дня. Навіть коли в мене не було грошей йому заплатити, він допомагав безплатно. Цілі дні проводив з нами. Я його годувала, давала старий одяг свого чоловіка. Потім він взагалі відмовився брати гроші. Називав мене «тьотя Оксана».

Минуло кілька років. Йому скоро повинно було виповнитися вісімнадцять. Він готувався до вступу в університет. В нашій родині також відбулися зміни. Чоловік поїхав на заробітки й не повернувся. Нічого не сталося. Просто він вирішив, що родина йому більше не потрібна. Навіть судилися через квартиру у місті. Одного вечора я бігала у хаті, готувала вечерю. Діти сиділи за своїми справами. Старший робив математику разом з «прийомним» (так я його жартома називала), менший ламав голову над новою іграшкою, а точніше ламав голову новій іграшці.

Коли ми сіли вечеряти, то «прийомний син» сам того не зауваживши назвав мене мамою. За столом запанувала тиша. Я не знала, що сказати. Він потупив очі, я дивилася, як відреагує мій син. Першим заговорив молодший син, попросив передати хліб.

Вже після вечері, коли «прийомний син» збирався повертатися додому, то він підійшов до мене й сказав: «Можна ви будете моєю мамою?». В мене аж виделки посипалися з рук. Я обійняла його та почала плакати. Він також стояв зі сльозами на очах.

З того часу він став для мене наче рідний син. Мої діти з радістю прийняли його до себе. Стало формальністю, що він називав мене мамою. Після його вступу я щомісяця відправляла йому посилки з їжею та гостинцями. Коли він приїздив, то допомагав по господарству. Вчив мого старшого, готував його до екзаменів. Місцеві тільки дивувалися нашій історії.

А вчора я отримала від «прийомного» повідомлення. Він зробив пропозицію дівчині, з якою зустрічався. Вона також сирота з дитячого будинку. Просив мене бути його мамою на весіллі. Здавалося б потрібно радіти, а я сиділа та плакала. Як можна було покинути таку дитину в дитячому будинку?

Реклама

Також цiкаво:

Close