З Мариною ми вже чотири роки в шлюбі, до того два роки зустрічалися. Моя жінка — справжнє чудо, вона чуйна, ніжна та любить піклуватися про людей, однак, на жаль, ми довго не могли завести дитину, тому з кожним роком моя Марина ставала все сумнішою. Лікарі казали, що ми здорові, й шанс народити малюка є.
Так, на четвертому році подружнього життя у нас з’явився Давид, мій син був такий схожий на свою маму! Тоді я думав, що Марина буде на сьомому небі від щастя, але післяродова депресія тривала ще два місяці й напружена обстановка у домі була щодня.
Якось я прийшов з роботи і не побачив ні жінки, ні сина, а на столі стояла записка: “Вибач, але я не можу це тримати в собі… Давид не твій син. Дякую за все, що ти для нас зробив”.
В той момент я не знав, що мені робити, куди йти. Відразу почав телефонувати мамі Марини, її там не було, потім набрав спільних друзів та знайомих — також немає. Тільки одна людина не брала слухавку — мій найкращий друг дитинства Андрій. Я відразу побіг до своїх батьків, вони нічого не знали, Марини там не було, і тоді мама мені дещо розповіла:
“Синку, так ти піди до Андрія, він часто бував у вашому домі, коли ти був на роботі, Марина ще казала, що ти в курсі”.
Але я не був в курсі! В голові почали складатися пазли, і я зі всіх ніг кинувся до квартири друга.
Андрій відкрив мені двері з серйозним обличчям, я вже хотів кинутися на нього з кулаками, але почув плач сина на кухні. За столом сиділа Марина, Давидик лежав у неї на колінах, моя дружина мала заплаканий вигляд, я ще ніколи її таку не бачив.
Вона хотіла щось сказати, але Андрій перебив її:
“Тобі ні в чому виправдовуватися. Друже, ми з твоєю жінкою дещо дізналися, коли ви проходили обстеження у лікарні, тоді у вас не виходило народити дитину. Так от, за результатами всіх аналізів, ти безплідний”.
Після цих слів Андрій дав мені в руки лист, який підтверджував діагноз. З моїх очей чомусь почали капати сльози, я стояв наче вкопаний і не міг поворухнутися, знав, що це не кінець історії.
“І що, ти вирішив бути добрим самаритянином і зробити дитину моїй жінці?”, – спитав я з агресією.
“Ні, я б собі таке не дозволив! Марина не хотіла тобі казати про висновок лікарів, тому ми придумали план — штучне запліднення, я тільки став донором у лікарні, між нами нічого не було і бути не може!”.
“Коханий, прошу тебе, повір йому, бо це чиста правда, я думала, що зможу жити з цією таємницею, але це не чесно по відношенню до тебе. З кожним днем після пологів мені було боляче дивитися на сина та тебе, адже я обманювала вас обох. Ти маєш право на правду. Вибач мені, будь ласка, я хотіла як краще… Я розумію тепер, що ми розлучимося, мені б цього дуже не хотілося, однак рішення за тобою”,– промовила моя жінка.
“Ви за моєю спиною зробили те, на що б я не наважився за все своє життя… тепер я дивлюся на сина і не можу згадати, уявити, як це — життя без нього. Андрію, ти справжній друг, бо подарував мені найцінніше, що тільки міг. А ти, Марино, вірна дружина та прекрасна мама, бо зробила все заради збереження нашого шлюбу та продовження роду. Я не можу тримати на вас зла, ви мені цінні обидва”.
Ми стояли на кухні, плакали та обнімалися. Тоді я запропонував другу стати хрещеним батьком Давида, а він погодився.
Наразі ми вирішили, що нічого сину не скажемо, коли він виросте, адже у нього і так будуть два тати — один хрещений, а другий рідний.
