Ми давно товаришуємо з Олексієм та його дружиною Настею. П’ять років тому у них народилась донечка Софійка, дуже мила й хороша дівчинка. Та й сім’я вони загалом хороша, пристойна, а не так давно у них трапився дуже кумедний випадок, яким я вирішила поділитися з читачами!
Далі розповідь йтиме від Насті.
Це був обід, я ще на роботі мала бути кілька годин, але тут дзвінок з дитячого садку з настирливим побажанням просто зараз забрати мою Софійку додому. Я відразу у переляк, подумала, що з нею щось сталось, розпитую у вихователя.
– Не хвилюйтесь, вона жива та здорова, але нам потрібно з вами обговорити дещо серйозне! – повідомила вихователька таким холодним тоном, що мені стало ще страшніше.
Загалом, далі працювати я вже просто не могла, все з рук валилось, лише й думала про те, що там сталось, тому відпросилась і побігла швидко у дитячий садок. Там як охоронець та вихователька іншої групи почули моє прізвище, то косо переглянулися і сказали, що мені треба до психолога.
Психолог теж особливою тактовністю не відзначався, дивився на мене, як на запізнілу десятикласницю, тоді простягнув дитячий малюнок Софії й почав пояснювати.
– Нас попросили провести психологічний тест із дітьми. Кожен малював свою сім’ю. Звичайно, дехто і родичів близьких додавав, але це не так важливо. Ви краще погляньте, що намалювала ваша донька.
Дивлюсь я на той малюнок. А там три людини, кожна підписана: «тато», «баба» і «я». Мене на ній не було, звичайно все було зображено досить схематично, бо донька й у п’ять років не мала особливої любові до малювання.
– На малюнку немає вас, розумієте? Донька наскільки не бачить вас частиною своєї сім’ї, що навіть не намалювала вас якоюсь крихітною. Звичайно, добре, що вона не сама зображена, але ж ви її мама, живете ви разом, то хіба не можете дати їй материнської любові?
Продовжувалось це хвилин 20. Я не знала, де собі місця знайти та й саму мучили питання, чому донька мене не намалювала, адже я кожного дня поруч з нею, все разом робимо, люблю її сильно, всіляко це показую. Ми постійно гуляємо, багато часу разом проводимо, а тут таке! Загалом, йшла я додому сама не своя, донька щось щебетала, як завжди, вона ж у мене ще та говоруха. Я вирішила у неї прямо спитати, вона ж у мене доросла дівчинка.
– Софійка, мені сьогодні ваша вихователька показувала малюнки, де ви малювали сім’ї, а чому мене там не має. Є тато з бабусею, а я? – намагаюсь говорити так, щоб донька нічого не зрозуміла.
– Ну ти ж у нас справжня красуня! Я б тебе точно не змогла намалювати такою ж! – відповідає донька і посміхається.