– А ви чому так рано гуляєте у суботу, Любо?
– Та мене Барс збудив о 6, він звик до режиму. Не розуміє, що субота, і я б хотіла довше поспати, – відповіла я Жені з усмішкою.
Останні два роки ми з Женею разом вигулювали собак, познайомилися також на прогулянці, розговорилися. Мені сподобалось, що він такий розумний, джентльмен та добрий, тому кожна прогулянка з ним була для мене особливою.
Лише одне мене у ньому насторожувало. Ми ніколи не говорили про наші сім’ї. Я можу це легко пояснити, у мене, окрім собаки, й немає нікого, а от чому він постійно замовчував цю тему, залишалось для мене загадкою, а спитати прямо я не наважувалась.
Одружитися у свої 42 роки мені так і не судилось. Був у мене наречений, коли я ще молода була, любила його до неможливості, ми були разом три роки, а потім я дізналась, що він уже рік таємно зустрічався з моєю найкращою подругою. На цьому ми з ним розійшлися, і я повністю розчарувалась і у дружбі, і у любові. А у них все добре, наскільки я знаю, одружилися, діти уже в університет вступили.
Після прогулянки я звично прийнялась готувати сніданок для себе та Барса. Лише стукіт у двері вирвав мене з думок про мого друга по прогулянках.
– Люба, сонце, виручиш мене? Потрібно терміново пачка солі, — промовила сусідка.
– Звісно, заходьте, зараз я все дам, може б ти чаю випила зі мною? У мене навіть печиво є! – з посмішкою відповіла я.
– Звісно, хіба я можу тобі відмовити! – відповіла Оля. – Але я прийшла не просто так, у мене є до тебе одна справа.
– Яка ж це? – запитала я насторожено. Річ у тім, що ми з Олею абсолютно різні. Вона сім’янинка, домогосподарка, має трьох дітей, хорошого чоловіка, а я….
– Розумієш… Мені тебе шкода… Ти така красива, весела, розумна, а чоловіка так і не маєш…. Все без сім’ї.
– Олю, це був мій вибір, не потрібно мене шкодувати.
– Ну, послухай мене до кінця! У мене є один знайомий, дуже хороший чоловік, він вдівець, живе сам уже 5 років, хороша людина. Впевнена, що він тобі сподобається.
– Ну, годі вже, не хочу я ніяких стосунків!
– Та хоч познайомся з ним! – не припиняла сусідка.
Я знала, що це може тривати вічність, тому вирішила, що простіше буде погодитися на зустріч.
– Я так рада, що ти погодилась! Тоді чекаю тебе сьогодні о 9 вечора у себе. Його я ще раніше запросила!
Я збігала у магазин, купила тортик і таки відправилась на ту «зустріч». Оля була втомлена, сказала, що ще вкладає дітей спати, тому мені поки потрібно посидіти з ним на одинці, може, й теми для розмов швидше знайдуться.
Увійшовши у кімнату, у своєму «нареченому» я впізнала Женю і просто не змогла стримати сміх.
– Якими стежками ви теж тут?
– Ох, Любо, то ви моя наречена? Не очікував, що це будете ви, але скажу чесно, що приємно вражений такому збігу обставин! – відповів він, сміючись. – А я думав, що у вас є чоловік…
– А я думала, що ви вже скоро онуків з дружиною няньчитимете!
Поруч з цим чоловіком хотілось бути. Він надійний та добрий, тому я дуже зраділа його товариству, навіть на один вечір.
– Ох, оце то ви сміху підняли, ледь дітей мені не розбудили, то ви знайомі?
– Так, Олю, ми вже два роки разом собак вигулюємо!
– З собаками вони гуляють… краще б ви разом до РАЦСу прогулялися, а потім до пологового! Гаразд, давайте чай пити!
У 42 роки я стала нареченою і дружиною прекрасного чоловіка, хоча до цього моменту була переконана, що все життя у мене буде лише Барс. Насправді Женя мені сподобався ще з нашої першої зустрічі, але зізнатися йому я боялась, думала, що він має сім’ю, і не хотіла псувати дружби.
У 43 роки я стала мамою. У мене хороше здоров’я, тому вагітність та пологи пройшли легко.
Зараз я насолоджуюсь кожним моментом проведеним у теплі своєї сім’ї, яка складається з п’яти членів – мене, Жені, сина Матвія та двох собак.
Для щастя багато не потрібно, головне, щоб поруч були «ті самі» люди.
