Того вечора, я їхала у пологовий будинок з думкою «Аби тільки не двійня!». Вже так вийшло, що перші мої пологи закінчилися народженням хлопчика, а от другі, несподівано для всіх, народженням двійнят. Хоча й сім’я наша вважалась багатодітною, та не хотілось знову двох привезти, бо важко б з ними було…
Найсмішнішим залишалось те, що на УЗІ були переконані, що народиться одна дівчинка і виявилось, що весь цей час він ховався. Й навіть лікарі були здивовані, коли усвідомили, що УЗІ помилилися.
Перші кілька місяців після їх народження я ледь «на місяць не вила», тому мені на допомогу приходили ошелешені такою новиною бабусі з дідусями.
Але й цього разу все було не так просто…
Вже після народження мого четвертого сина, я сиділа у палаті й годувала його, як до нас влетіла голова лікарні Людмила Олегівна. Вона спочатку не могла зв’язати слів до купи, а потім почала свій довгий монолог, періодично витираючи сльози.
«Ви не зрозумійте мене неправильно, та ось у нас тут таке трапилось…. 18 річне дівча народило красиву здорову дівчинку й навіть не поглянувши на неї швидко написала відмову й поїхала звідси на таксі, за останні кілька років моєї роботи таке вперше…Вона навіть кричала, що якщо спробуємо відмовити її, то вона на нас поліцію викличе…От я дивилась на ту дівчинку і про вас згадала.
У вас уже є одна двійня і хороший досвід її виховання, може і цю дівчинку заберете до себе? Ми б записали, що ви знову двійню народили не довелося б по судах з нею ходити, без усіх цих процедур удочеріння, які займають не один місяць, а то й інколи рік!
І доки ви будете возитися з тими документами, дитина буде гнити у тому Будинку Малюти, нікому ж такого майбутнього не побажаєш…»
Головна лікарка пологового будинку була моя близька знайома, тому я ні крихти не здивувалась, що саме до мене вона прийшла з такою пропозицією, хоча й перші кілька хвилин я сумнівалась та думала, чи зможу знову витримати це випробовування, а тоді, мов тих миттєвих сумнівів не було, мовила: «А давай! Діти не можуть бути зайвими! Тим паче дві дівчинки – дві помічниці!»
На щастя, було це 20 років тому, коли ще ніхто не займався оформленням дітей через органи опіки й ніхто б не змін здогадатися, що ця дівчинка, яку ми згодом назвали Євою, нам не рідна.
Рідня зовсім і не здивувалися, коли я знову з двійнею повернулась, тільки сміялися і здивовано мугикали: «Ото діти! Ото ховаються від тих лікарських препаратів!».
Розповіла я правду тільки чоловікові, щоб він знав, яку ми ношу беремо на себе, але він був тільки радий, йому хотілось ще одну дівчинку. Маленька Єва теж почала обожнювати тата і найсмішнішим було те, що вони були схожі й очима й рисами обличчя!
На щастя, всі діти повиростали й досі прилітають інколи до родинного гнізда й абсолютно кожен, як свій!
Як вам таке рішення жінки? Могли б наважитися на таке?
