Наш тато п0кинув нас, ще коли ми були маленькими дітьми, а тепер отямився і хоче жити разом з нами, бо коштів на існування в нього немає. От як мені з братом чинити в такій ситуації

Минуло вже 25 років, як я бачив батька. Матері не стало, майно її давно вже розпродали. Мій батько Станіслав покинув нас, ще коли нам було по 10 років. Він знайшов собі іншу молоду красуню, яка щойно тоді лише закінчила школу, і потім від нього ми так і нічого не чули. 

Для мене і мого брата ця ситуація стала ще тим уроком, тому ми свої сім’ю ні за що б не покинули. Через те, що в нас не було батька, ми з братом з 13 років вимушені були робити й допомагати матері триматись на ногах. Саме через нього ми не змогли вступати в університет чи вдало закінчити школу, бо ж коштів на це не було.

Але я б не казав, що ми виросли такими неосвіченими бовдурами. Оскільки в нашій хаті не було телевізора, ми з братом багато читали книг. Нам навіть сусіди їх давати як бонус за виконану роботу. Їм вони непотрібні, а ми кожну книгу цінили з братом як скарб. 

У 27 мій брат Антон зміг таки поступити на літературний факультет, а я працюю й досі агрономом у нашому селі й допомагаю дядькові Степану з його фермою. Ми довго не могли одружитись, бо і я і мій брат казались дивними для всього села, бо музику й телефільмів сучасних ми не знали, якихось новомодних висловів чи жартів також. Ми були звичайними хлопцями з книгами в руках. 

Але мені таки пощастило, бо на одній фермерській конференції я зустрів Любку, і вона покохала мене так сильно, як і я її. Життя вирувало своїм ключем. На жаль, минулого року померла наша мати, а ми з братом продали її будинок, бо я жив у будинку своєї дружини, а брат давно переїхав у місто. 

І ось одного дня з’явився він — цей дядько Станіслав. Я його батьком назвати не може, єдине що на ім’я, яке ще досі пишеться у нашому з Антоном паспорті. Коли мене побачив, то перше що сказав: “О, Мішко, як ти?”

Не знаю чому, але ця фраза так мене обурила, що я зачинив ворота й вхідні двері й думав, що цей чоловік собі піде. Але ні! Чекав майже увесь день, поки я не вийду й не поговорю з ним. Я вже хотів гепнути його нормально, аби він швидко забрався з моєї власності! А моя дружина ще й води йому винесла, то вона теж від мене добре отримала наганяй!

Але все-таки, щоб не робити галасу й не створювати зайвих пліток для сусідів, я таки запросив його до хати, щоб вияснити, що він хоче і програти його раз і назавжди! Він розповів про свою страшну долю й про те, що пережив, але мені було все-одно! Я так і не зміг його простити і прийняти знову у сім’ю, інакше не зможу приходити спокійно на могилу своєї матері.