Уся родина зібралася в будинку за містом. Нарешті спека лягла спати, на допомогу прийшов легкий теплий вітерець. Усі щось роблять, хтось маринує шашлики, хтось розпалює вогонь, накриває стіл, носить посуд.
Кожен готується до святкування.
Сьогодні день народження Ірини. Жартують, що їй вісімнадцять додати двадцять один. Прекрасний настрій, подарунки, пісні, танці, смачна їжа, привітання, тости. Родичі веселяться, щоправда, сумує лише сама винуватиця свята.
– Що з тобою? – тихенько запитала я в Іри, аби не звертати на себе зайвої уваги.
– Та вже все. Життя так швидко пролетіло повз мене, — відповідає жінка та проходить поглядом по родичах. — Ось я і постаріла на ще один рік. Чому я маю радіти? У мене ж нема ні чоловіка, ні дітей, одна однісінька.
– Та що ти таке кажеш! – тихенько скрикнула я. – Тобі лише тридцять дев’ять років. Згадай навіть фільми, там у майже сорок життя тільки розпочинало цвісти. А ти чим гірша? Нічим! Скоро заміж вийдеш, станеш мамою. От побачиш. Тільки потрібно по-справжньому захотіти, аби твоє бажання відчув всесвіт.
– Ну от і з цього треба починати. Я вже нічого не хочу. Ні любові не хочу, ні різних турбот. Ледь на себе часу вистачає, а тут ще треба думати про когось іншого.
– Іринко, ти так говориш тільки тому, що поки не зустріла свого чоловіка. Ось тому так і думаєш, і говориш. А от, коли зустрінеш, все поміняється, от побачиш. Нове дихання відкриється, у житті появляться нові фарби. Усе, досить, скільки можна сумувати. Ходімо танцювати! На десять років старша від тебе, а перетанцюю. Не хочеш перевірити?
– Зараз перевіримо. Надіюсь, все так станеться, як ти кажеш, — уже веселішим голосом відповіла іменинниця.
Ми тоді дуже добре відпочили, так відірвалися, натанцювалися. До ранку сиділи, ніяк не могли розійтися, добре, що додому йти далеке не потрібно було. Іра живе далеко від дачі, тому їй викликали таксі.
Пройшло три тижні, телефонує мені та каже:
– У мене буде весілля! Я виходжу заміж! – радісно закричала Іра.
– Тобто?
– Ну пам’ятаєш, ми на моєму дні народженні розмовляли про долю, чоловіка і тому подібне. От і сталося, як гадалося.
– Я хочу знати все, де ви познайомилися, хто він, ким працює!
– Того ж дня я і познайомилася з водієм таксі, що віз мене додому. Душевно поговорили, як їхали. А потім ходили на побачення декілька разів. А тепер зробив пропозицію.
– Пропозицію руки та серця чи просто переїхати до нього жити?
– Руки та серця. Я була шокована не менше, аніж ти. Погодилася!
– Можливо, треба було краще взяти час на роздуми? Мені здається, ти поспішаєш. Дай йому та собі час, дізнаєтеся про одне одного більше. А то надто швидко це все відбувається
— Ти зараз про батьків? Вони живуть далеко. Він має в місті свою квартиру. Самостійний та відповідальний. До речі, його звати Вадим. То що прийдеш на весілля?
– Буде розкішне весілля?
– Звісно, як без цього? У Вадима родина велика, потрібно всіх запросити. Уже приступили до вибору ресторану.
– Ви вже встигли заяву подати?
– Так, вчора це зробили. Можеш по маленьку готуватися. Весілля буде у вересні.
– Добре. Прийми мої вітання. Щоб Бог оберігав вашу молоду сім’ю, панували мир й щастя. Правда, дивно це все.
Весілля було грандіозним. Зі сторони чоловіка було шістдесят людей. А зі сторони Іри було близько тридцяти людей. Подарували дорогоцінні подарунки молодятам, тому що були тільки родичі, всі старшого віку.
– А де твої подруги? Чому їх нема на весіллі? – запитала я в Іри.
– Вадим сказав, що нема сенсу їх кликати, бо грошей багато не дадуть, а їсти й пити будуть за двох. Тому я й не стала сперечатися.
– Зрозуміло. Дивись сама, але це поганий симптом: міряти друзів грошима.
– Спокійно, все буде добре. Я не збираюсь повністю бути під його контролем. Хотіла лише уникнути сварки перед весіллям, тому й погодилася. Десь скоро влаштую для подруг вечірку.
Але її плани так і не реалізувалися, ніякої вечірки так і не було. Про це навіть молодята і не розмовляли, оскільки всі гроші, які подарували молодій сім’ї, Вадим забрав до власної кишені, а Ірі навіть не сказав, яка там сума. Лише поставив перед фактом, що зібрався робити ремонт, тому поки Іра має пожити окремо.
– Коханий, ти серйозно? Ми ще раніше планували поїхати на якийсь курорт, відпочити. І я не розумію, чому ми маємо жити окремо, тим паче відразу після весілля? – розпочала розмову недавня наречена.
– Як я вирішив, так і буде. Відпочити ми ще встигнемо, десь поїдемо, хай но я грошей зароблю. Я до тебе буду приїжджати, не переживай.
Ірина була змушена повернутися на стару добре орендовану квартиру. Пощастило, що не встигла відмовитися. Вона була дуже розчарована та засмучена. Виходить так, що медовий місяць вона проведе на самоті в орендованій квартирі, чекаючи, коли її чоловік навідає.
Хоча він так і ні разу не приїхав. У виправдання Вадим казав, що дуже багато роботи, тому й не встигає.
Декілька разів Іра їздила сама до нього, але двері завжди були зачинені. Жінка не знала, що і думати. Поведінка чоловіка її лякала.
Пройшло три тижні, коли Іра дізналася, що Вадим подав на розлучення, виправдавши, що жінка не виконує шлюбних домовленостей.
Іра прилетіла до мене вся заплакана.
– Чому він так вчинив? Як це могла трапитися?
– Подзвони та запитай в нього, — спокійно відповіла я.
– Та питала, а він…
– Що казав?
– Сказав, що у нього є інша жінка. Йому були потрібні гроші для ремонту у квартирі. Ось він і придумав влаштовувати весілля, все одно платили його батьки.
– Нормальний мужик! А поділитися він не хотів? Все одно велику частину грошей дали твої родичі!
– Сказав, що все одно нічого нікому не доведу. А я й не збираюсь, бридко.
– Воно то так. І справді нічого не довести. Нічого страшного. Ти головне не переживай. Він ще своє отримає. А ти поспішила.
– Я була впевнена, що це любов з першого погляду.
– Ага, звісно. В тридцять дев’ять років це називається “терпець увірвався, хочу заміж”. Можеш думати, що тобі пощастило. Добре, що втік, і не завагітніла.
– Ага, дуже пощастило. Так соромно.
– Та чому соромно? Це життя, нічого не можна передбачити. Наступного разу будеш думати й не поспішати.
– Наступного разу не буде це точно. Видно не доля мені стати дружиною і матір’ю, — спокійно промовила Іра.
Вона розлучилася з Вадимом і відразу пішла в депресію. Нікого не хотіла бачити, а тим більше спілкуватися.
Я поїхала до неї, говорила, майже вмовила звернутися до психолога, пообіцяла, що буду проводжати її на сеанси. Декілька разів їздили разом, а потім Іра сказала, що впорається без моєї допомоги. Я не стала її переконувати у зворотному.
Пройшла п’ять місяців. Хтось стукає у двері, відчиняю, а там Іра з якимось мужчиною.
– Привіт, познайомся — це Віталій.
З’ясувалося, що це її психотерапевт. Вони вже давно разом, планують жити разом, аби дізнатися одне про одного більше. Двоє щасливі, закохані, на лобі в них написано.
Правда, я не підтримую цивільний шлюб, але вирішила не лізти, куди не просять, і промовчала.
– Знаєш, дуже добре, що Вадим тоді пішов, так би я й не зустріла Віталіка.
Правда: ніхто не знає, що життя готує для кожного з нас.
