Наші сини не хочуть нам допомагати, тому просимо зятів!

Ми з чоловіком виховали п’ятеро дітей. Серед них троє хлопчиків і двоє дівчаток. Вони уже мають власні сім’ї та дітей, тому ми не надто сумуємо, що вони рідко до нас приїжджають, тим паче доньки не забули про нас і частенько навідуються, лише з синами ситуація кардинально гірша, вони мов відреклися від нас. Спочатку ми з чоловіком думали, що це через те, що вони самі стали головами родин, але потім стало зрозуміло, що ми їм просто непотрібні.

Пам’ятаю, як ми з чоловіком вирішили перекрити наш будинок й почали дзвонити синам, так ті сказали, що у них і своїх проблем вистачає, добре, що у нас два зяті добрі й працьовиті, то вони хоча б допомогли.

Ми образилися на синів через те, що ті відмовилися нам допомогти й припинили їм телефонувати, а ті й не думали зробити це самі. Ми чекали їхнього дзвінка хоча б на дні народження, але й тоді вони не згадали про нас. Мене дуже ображає така поведінка синів, я розумію, що у них вже самостійне життя, але ж хіба можна просто так забути про своїх батьків, мов їх ніколи й не було?

Коли сини тільки почали самостійне життя й почали з нами менше спілкуватися, то ми на це спокійно реагували, бо тоді ми й самі молоді були та могли все самостійно робити, а зараз нам допомога потрібна.

Вони навіть не подзвонять, щоб запитати, як наше здоров’я, а коли ми говоримо про те, що нам потрібна допомога, то кожен знайде сто відмовок, щоб не їхати.

Зараз наша єдина допомога це доньки з зятями, так вийшло, що чужі сини турбуються про нас більше, ніж власні. І самі зателефонують, щоб поцікавитися нашим самопочуттям, і у лікарню завезуть, і й з домашніми справами допоможуть.

Раніше нашою головною підтримкою та опорою була старша донька, але тепер їй і самій потрібна допомога, бо минулого року вона потрапила в аварію й досі проходить реабілітацію, ходити поки не може.

Тоді допомагати більше нам стала молодша донечка, але кілька місяців тому вони всією сім’єю з зятем переїхали закордон, їх старший син там влаштувався на роботу й забрав їх до себе, тому вони нам тільки матеріально допомагають, але телефонувати також не забувають, хоч це і не дешево.

Ми з чоловіком вже ледь доживаємо останні місяці. Ходити стає все важче, тому тепер лише чекаємо, коли чоловік старшої доньки знайде вільну хвилинку для нас, щоб привезти нам продуктів, ліків. Або й у лікарню звозити.

Діти нам допомагають грошима, але й цього ледь вистачає, щоб перекрити всі комунальні послуги, ліки та оплату у лікарнях, тому нянечку ми собі дозволити ніяк не можемо.

Коли ми звернулися за допомогою до синів, то вони лише нам відповіли, що якщо нам так важко, то ми можемо продати хату й переїхати жити до будинку для літніх людей. Ми надіялися, що хтось з них захоче доглянути за нами. Мене це вкрай розчарувало, бо ми не потребуємо сильного догляду, лише, щоб хтось нам ходив по ліки й продукти, бо ми самі не можемо далеко відійти від дому, а прибрати та їсти зварити самі зможемо.

Ми не вимагаємо від синів, щоб вони заради нас золоті гори перевернули, мінімально ж допомогти й знайти кілька годин на тиждень вони змогли б. Я не розумію, чому сини до нас ставляться, як до непотребу, ми були хорошими батьками, любили їх, намагалися дати все, чого вони хотіли, а зараз отримали це…

Що ви нам порадите?