ЖИТТЯ

Нашого дідуся потрібно назад у село завезти!

– Мамо, передай дідові, щоб сидів у свій кімнаті та не виходив, і тим більше до мене не заходив. Через десять хвилин до мене прийдуть дівчата. Не хочу, щоб як того разу…

– Надя!

– Що?

Реклама

– Чого Наталя закрилася у своїй шафі?

– Якій ще шафі?

– Ну в кімнаті, сидить там, не впускає.

– То хай собі сидить. Ви не заходьте поки туди, не лізьте до дитини.

– А чого?

– Ну бо подруги в гості прийдуть…

– І?

– Готуватимуться до контрольних робіт.

– Ага-ага, порозповідай-но мені тут. Знаю ці підготовки. Запруться в тій кімнаті, кричать, сміються, як дикі коні. Пам’ятаю часи, коли в їхні роки всі дівки вже й чоловіка мали та дитину. Ох не то, що зараз. Маємо в хаті імператрицю.

– Діду, що за дурна мова? Які чоловіки, які діти? Вони ще самі діти.

– Ха-ха. Які вони діти? Нагадай скільки рочків цій дитині? Ще трохи й буде старою, нікому не потрібною.

– Мамо, він знову за своє. Скоро переїду в гуртожиток жити. Якщо рідна сім’я мені дорікає…

– Наталко, прошу тебе, заспокойся.

– Я спокійна. Що тут заспокоюватися? Постійно він набридає. Ходить всюди за мною. Або в кімнаті в мене сидить та говорить різні нісенітниці. Як…

– Як хто? Розмовляє, як старий дід? А що скажеш не так? Розмовляє, ніби він з села? Так же приїхав зі звідти, прожив там все життя, працював, не покладаючи рук. А коли бабці не стало, так і забрали до нас…

– І чого ми його сюди привезли? Чому?

– Ти поводиш себе, як мала й дурна дитина. Тобі скоро вісімнадцятий рік піде. Я б промовчала, аби Катя запитала. Їй тільки сім років. Мабуть, варто нагадати, що це твій дідусь, батько твого тата, ти зобов’язана проявляти до нього повагу!

– А чому дядько Толік не забрав діда до себе? Це ж теж його син.

– У тебе совість є? Була дитиною, постійно з дідусем гралася, не можна було забрати від нього. Всюди з ним ходила і на городи, і на поля, ферму. Завжди дідусь вкладав спати, бо мала принцеса нікому більш цього не дозволяла робити. А тепер подивіться, виросла вона, дівка! Куди дядько Толік забере? Сам ледь вправляється з трьома дітьми… Іди собі в кімнату та сиди там. Соромно за тебе, бачити не хочу. От тобі маємо доньку. Не дочекаєшся від неї на старості літ склянки води, а про шматок хліба годі й говорити.

– Ма…

– Тихо, іди геть.

– Матусю, вибач. Чесно кажу того разу прийшла Світлана й Валя, а дідо сів та почав дурниці розповідати: як він воював, які пісні співав, як йому тяжко жилося.

– Ти справді думаєш, що це дурниці? Коли дідусь втратив багато крові, був контужений, ледь на ногах стояв, і повернувся живим? А потім виховав двох дітей, за хазяйством доглядав, на життя заробляв, хату збудував? Це по-твоєму дурниці, нічого не варті?

– Мамо, тільки не починай. Я просто неправильно сказала. Постійно я винна.

– Надійко.

– Так, тату.

– Мені почулося чи тут справді хтось свариться?

– Та ні. Здалося. Тут дівчата прийшли, кричали, голосно сміялися, тому попросила, аби тихіше.

– Так навіщо тихіше? Вони ще молоді, то хай кричать, сміються. А де Василь?

– Ще на роботі поки.

– А, ну зрозуміло. Добре. А чого очі заплакані? Якщо через Васька, то я швидко його виховаю.

– Ні. Все гаразд. За це не переживайте. Просто в око щось потрапило, зараз все буде добре.

– Катрусю, доню. Йди-но глянь, що дідусь для тебе має. Моя хороша внучка.

– Мені треба бігти. Там мультики починаються.

– О, син повернувся.

– Привіт, батьку. Як там здоров’я? Надю, вкинь мені щось в рюкзак перекусити та поклади теплі речі. З кумом вирішили поїхати на кар’єри. Дзвонив Степанович хизувався вчорашнім уловом, теж поїду та спробую.

– То ти на рибалку їдеш?

– Так, ненадовго.

– Ой, я б теж був би не проти.

Тату, сиди вдома. Куди тобі ще їхати? Чесне слово, краще йди телевізор подивись, з внуками пограйся, газету погортай. Рибак знайшовся.

Ввечері, коли дідусь вже бачив сьомий сон, у нього ще звичка із села залишилася: лягати рано, прокидатися ще раніше, вся сім’я зібралася у кухні за столом.

Василь розповідав про рибалку, хизувався уловом. Катрусю крутилася та їла цукерку. Старшій донці кортіло поділитися зі всіма своїми новинами. Одна Надя сиділа мовчки та дивилася в одну точку.

– А чому це наша матуся за вечір ні слова не сказала? Діти, признавайтеся, що накоїли?

– Я цілий день думала, а, можливо, дідуся в село назад завезти? – спокійно промовила жінка.
Вася відразу змінив вираз обличчя, насупив брови, діти завмерли.

– Я щось не зрозумів, чому це ти вирішила батька назад завезти? У яке село, де він там жити буде? Забулася, що хату ми продали, — відповів та хитро посміхнувся чоловік.

– І що з того? Мені добре відомо, що будинок проданий. Гроші ти з братом поділив між собою.

– Ну так. Я ж для сім’ї старався…

– Я щось не так сказала? Послухай мене спочатку до кінця. І діти також. Василь, Катя, Наталя – ви всі знаєте, що батьків у мене нема, я з дитячого будинку. Своєї матері та батька не пам’ятаю та й сама не знаю, хто я є, тільки один спогад маю: їхала в потязі, поруч сидів дідусь, який мене годував. Можливо, мій, можливо, не мій, чи вчитель якийсь. Не знаю. Моєю мрією життя було мати сім’ю. Коли вийшла за тебе заміж, Василю, безмежно раділа, що нарешті матиму її. Мої шановні, ви уявити не можете, які скарби маєте. Ви маєте, маму, тата, навіть дідуся. Потрібно це цінувати. Наталко, невже тобі так важко послухати історії дідуся, як він воював? Десять хвилин твого часу та уваги, думаю, не збіднієш на них. А ти, Катрусю, не могли тебе віддати в дитячий садочок. Як тільки рік виповнився, відразу в село до діда з бабою, а я з татом на роботу, вам на життя заробляли. Ти не змогла підтримати жарт, який ви ще раніше придумали з дідусем? Це так важко? Васю, про тебе взагалі не знаю, що й казати. Дай відповідь на просте запитання: коли ти останній раз говорив із батьком довше, ніж хвилину? Щоб тобі сталося, якби взяв старого на рибалку? Нема слів. Ви дорослі люди, самостійні, незалежні. За дідом потрібний догляд та нагляд. Недалеко є будинок пристарілих, там він буде жити, сам не справиться, тому поїду з ним.

– Мамо, що ти таке кажеш?

– Кохана…

– У мене все.
***
– Дідусю, а це правда, що в тебе двадцять медалей? А то я розповідала дівчатам, вони не вірять.

– Дідуню, іди-но до мене. Глянь, що маю.

– Батько, їдемо зі мною на рибалку. Вчора Семенович казав, що неподалік міста є річка, в якій можна всякого добра наловити. Хочеш зі мною? У мене там є хороше німецьке пиво. Тільки Наді ані слова, щоб не злити її.

Реклама

Також цiкаво:

Close