Власне познайомилися ми з Вовою, коли я була готова до створення шлюбу. З допомогою батьків я придбала власну квартиру та, на виключно свої зароблені, виплатила кредит за машину. Власне робота у мене хороша, тому й зарплата відповідно не маленька.
Насправді я ні з ким не відчувала себе такою щасливою та бажаною, як з ним. Він дарував мені відчуття комфорту та постійної радості, тому я ні на хвилину не сумнівалась, коли говорила заповітне «Так!». Потім ми разом прийняли рішення, що хочемо мати дитину. І коли я завагітніла, то ми двоє були на сьомому небі від щастя, але потім щось у ньому кардинально змінилось…
Минуло кілька днів після народження малюка, як він вперше мені сказав, що я «стала непотрібною», адже зараз я не приношу додому жодних коштів і він утримує всю нашу сім’ю. Я спочатку думала, що це якісь нерви, чи недотепні жарти й більше я такого не почую, але я помилялась…
Уявіть моє здивування, коли рік тому у моєї подруги також народився син і її чоловік постійно дорікав її, що вона «безкорисна» та зовсім не допомагав. На той момент, я щиро раділа, що мій чоловік зовсім інший, турботливий та добрий і ніколи мені такого не скаже. Але сталось не так, як гадалось…
Терпіти я змогла це все лише пів року, а потім зірвалась, коли він мені це сказав просто перед днем народженням його сестри.
У той день ми вибирали її подарунок і він «м’яко» натякнув, що я не маю права голосу, адже нічого не заробляю. Потім він ще говорив якісь «гострі» коментарі, але я вже прийняла для себе рішення, що завтра повідомлю всій його сім’ї, що подаю на розлучення через пів року, бо раніше, на жаль, ніхто заяви не прийме.
У моїй голові все склалось у логічну картинку. У мене є власне житло, машина й хороша робота, до якої я незабаром повернувся, тому у світі я б не пропала.
Коли я це повідомила всій його родині, то вони не хотіли мені вірити, мов їх син не міг так зі мною вчинити, він же мене так любить (чесно, то я б сама у це не повірила ще рів року тому). При батьках чоловік змовчав й ні слова не сказав, а коли ми повернулися додому, то почав просити пробачення і говорити, що усвідомив всі свої помилки й тепер цінуватиме мене та дитину ще більше.
Його поведінка й справді змінилась після того дня. Він більше мені не дорікав, намагався завжди допомогти з дитиною та домашніми турботами, піклується про нас. І хоча й все стало зараз добре, у мені ще жевріє та образа на його слова і я не знаю, що з цим вдіяти.
На розлучення я поки подавати точно не буду, бо все почало налагоджуватися й не хочу залишати дитину без батька через свої давні образи.
Можливо, просто це перший рік після народження дитини такий складний у шлюбі й нам потрібно більше дивитися один за одним, терпіти та любити. Ось моя подруга (у тої, що чоловік також її дорікав) також уже помирилась з чоловіком. Він її вже й допомагає і не дорікає. То, можливо, це просто період такий, складний?