Народивши дитя, я зрозуміла, що не відчуваю до нього абсолютно нічого

Завагітніла я випадково. Ми з хлопцем не планували дітей. А лікapi так взагалі всі в один голос кpuчали, що я не можу мати дітей, і якщо я завагітнію, то станеться диво земне. Я перший час відчувала себе якоюсь не такою, «зіпсован0ю», «бракован0ю», проте з підтримкою мого коханого це відчуття пройшло. Тому ми з моїм молодим чоловіком не захищалися.

Проте через п’ять років я дізнаюся, що вагітна. Тобто всі ці роки не могла завагітніти, а тут раз, і ношу дитя під серцем. Саме тому для мене це була така собі новина, не дуже приємна, якщо чесно. Чому? Адже взагалі не очікувала та не розраховувала.

Тим більше я лише розійшлася з коханим, без роботи і на орендованому житлі. Як мені бути? Що робити? На УЗД сказали, що зараз вісім тижнів. Я думала позбутися дитини, проте все-таки вирішила поговорити з колишнім, адже розійшлися ми буквально за тиждень до того, як я дізналася про вагітність. Тим більше він все таки батько цього дитя і має право знати про його існування.

Я очікувала, що він буде наполягати на аборті, але ніяк не очікувала, що він зробить мені пропозицію. Я не хотіла утримувати його дитиною, я просто хотіла, щоб він знав, тим більше дитина в той не входила в мої плани. Але мій тепер вже чоловік зробив мені пропозицію та запевнив, що це не через дитину, а суто його бажання. От я і погодилася.

Весілля гучно не гуляли, відсвяткували в невеличкому колі родини та стали готуватися до народження маляти. Йшов час, вже підходило до строку пологів. А я все ще не відчувала зв’язку з дитиною. Не могла я тоді сказати, що люблю ту маленьку дитину, що жила та розвивалася в моєму тілі, під моїм серцем.

Коли я народила доньку, я була шокована та відчувала страх, адже до дитини я не відчувала ні любові, ні ненависті. Просте є і є. І цей страх підсилювався тим, що навколо породіллі, новоспечені матусі, леліяли та воркотіли біля своїх дітей, з неймовірною ніжністю та турботою дивилися на них та піклувалися. А я, натягнувши на обличчі фальшиву посмішку, прикидалася люблячою матір’ю.

В деякій мірі я боялася своєї ж дитини, адже саме через неї моє життя поділилося на «до» та «після». Я не могла цього винести самостійно, тому розповіла про все чоловіку. Він вислухав мене та сказав, що це схоже на післяродову депресію, а тому згодом я записалася до психолога.

Але ви не подумайте, я не ненавиділа доньку. Просто нічого до неї не відчувала. Проте я не переставала про неї дбати та турбуватися. Я продовжувала доглядати за донечкою, переживала за її здоров’я. А чоловік дарував маленькій всю свою любов, компенсуючи так відсутність моїх почуттів до неї.

Йшов час. Донька стала більш схожа на людину, так сказати. Навчилася спершу сидіти, потім ходити, а згодом і вимовляти деякі слова. І тоді я відчула справжню материнську любов до неї. Я зрозуміла, що люблю це маленьке щастячко. Та й психолог мені гарно допоміг.

Тому любі дівчата та любі жіночки! Не бійтеся обговорювати свої почуття, не цурайтеся їх та вирішуйте проблему, якщо вона є. І згодом все обов’язково налагодиться.