Навіщo ж ви мене народили? Я ж не пoтрібна вам!

Більшість людей упевнені, що шлюб у ранньому віці закінчується cкaндaлами і poзлученнями. Але це не завжди так. Адже у кожного своя доля.

Мою дружина звуть Софія. Ми взяли шлюб дуже рано. Причина – вагітність моєї коханої. Їй було лише сімнадцять, а мені – вісімнадцять років. Через декілька місяців стали батьками. У нас народився прекрасний синок. Звичайно, нам було важко звикнути, що тепер у нас є дитина. Але з усім справилися, адже наші почуття були сильними. А ще ми вдячні батькам, що допомагали нам у той нелегкий для час. Вони у нас мудрі, бо не покинули напризволяще недосвідчених дітей.

Наш син Артемко ріс слухняним і добрим хлопчиком. Ми пишалися його успіхами у школі. Коли синові виповнилося вісім років, ми з Софією вирішили: прийшла пора подарувати Артемкові сестричку чи братика. Ми вже на ноги стали: мали хорошу освіту, високооплачувану роботу і власне житло.

Але за другою вагітністю у Софії відразу почалися проблеми. Вона не раз лежала у лікарні на збереженні, бо була загроза викидню. Результати обстежень виявилися невтішними. Лікар повідомив нам, що наша дитина має багато відхилень. Вже був великий термін – 30 тижнів. Софія не збиралася відмовлятися від хворої дитини. Вона часто плакала. Але у мене й у неї глибоко в серці жевріла надія, що лікарі помиляються.

Дива не сталося. Наша донечка народилася хворою, і її відразу перевели у відділення патології. Було навіть гірше, ніж ми очікували. Лікарі сказали, що наша дитина довго не проживе. За її життя боролися декілька тижнів. Але вона відлетіла у вічність маленьким янголятком. Для нас з дружиною це було неймовірним горем.

Ми довго не могли прийти до тями після такої непоправної втрати. Нам знадобилося більше п’яти років, щоб знову почати думати за поповнення у нашій сім’ї. Звичайно, про нашу малесеньку донечку ми пам’ятаємо завжди.

Навіть думати більше не хотіли, щоб знову народити власну дитину. Наважилися ми на усиновлення.

Пішли до дитячого притулку. Директору закладу Жанні Аркадіївні, людині великого серця, ми сказали:

– Хочемо вдочерити дівчинку років п’яти.

Вона підняла особисті справи дітей. Довго їх переглядала, а потім показала нам світлину з зображенням світловолосої дівчинки з зеленими бездонними оченятами та сумним виразом обличчя.

– Це Світланка. Усі діти мріють, щоб у них з’явилися мама і тато. Але ця дівчинка потребує особливої турботи та любові. Подивіться на її малюнок. Вона намалювала своїх батьків і підписала цю роботу.

Ми взяли малюнок до рук. Почали мовчки читати напис на ньому. Там дитячою несміливою рукою були написані такі слова: «Мама і тато! Я кожного дня дивлюся у вікно і хочу побачити вас за ним. Я дуже хочу, щоб ви мене забрали додому. Навіщо ж ви мене народили? Я ж не потрібна вам».

У Софії… та що казати, й у мене, навіть виступили сльози на очах від цих слів. Ми відразу почали оформлювати документи. Дуже скоро ми забрали Світланку до себе. Я з дружиною і Артемко довгий час звикали, що у нашому домі тепер тупотять маленькі ніжки. Але зараз ми дуже щасливі, що у нас є така чудова дівчинка.