Навіть тяжкі життєві випробування не зламали Оксану. Саме завдяки їм вона з простої прибиральниці перетворилася на чудового керівника

Нещодавно наш клас організував зустріч випускників. Коли нам усім було по 27, то кафе з «живою» музикою було найцікавішим місцем, а зараз у 62 ми обрали тихий ресторан, де можна поспілкуватися.

Я після закінчення школи практично не приїжджав до нашого містечка, тому що мої батьки теж переїхали в інше місце. Ця зустріч була для мене першою за останні 45 років. У мене була чудова сім’я, любляча дружина, діти, онуки, але найбільше мене на цій зустрічі цікавила Оксана – моє шкільне кохання. Я навіть не знав, чи жива вона ще.

Коли я з’явився в ресторані, то переважна більшість однокласників була вже на місці. Я нікого не міг упізнати. Лише її сяючі очі я б упізнав навіть у великому натовпі. Моя дружина не змогла піти зі мною, тому я, не вагаючись присів біля Оксани. Її історія життя мене вразила до глибини душі. Я навіть дружині розповів про неї.

Одразу після школи Оксана поїхала до великого міста, хотіла бути артисткою. Вступні іспити вона провалила, а повертатися в містечко не хотіла, тому швидко влаштувалася прибиральницею в школі.

Тут вона познайомилася зі своїм чоловіком, учителем фізкультури. Від їхнього кохання народився син Степан. Подружжя раділо такому поповненню в сім’ї. Але щастя тривало недовго. Коли хлопчикові виповнилося 4 роки, чоловік помер від раптової зупинки серця. Говорять, що зі спортсменами таке трапляється.

Як не важко було молодій дівчині самотужки виховувати сина, та вона не здавалася. Оскільки освіти вона не мала ніякої, то і на престижну роботу не могла і надіятися. Знайома запропонувала їй працювати нянькою у дитячому будинку.

Час ішов, син підростав. Жінці все тяжче вдавалося справитися з дитиною. Перехідний вік зіпсував їхні стосунки зовсім. Степан почав випивати з друзями, пропадати до світанку. А одного дня взагалі заявив матері, що одна з його подружок завагітніла, тому вони тепер будуть жити з нею, адже іншого житла у хлопця немає.

Оксана не могла дозволити, щоб її онук чи онучка жили де-інде, тому з радістю прийняла дітей до квартири. Вона надіялась, що син остепениться та стосунки між ними налагодяться. Але ставало все гірше.

Коли настав час дівчині народжувати, син взагалі зник. Тому, коли на світ з’явився маленький Сергійко, його мама вирішила залишити його в пологовому будинку, адже не хотіла самостійно його виховувати. На диво, дитину передали в дитячий будинок, де працювала Оксана.

У жінки з’явився новий сенс життя. Вона з усіх сил старалася, щоб добитися опікунства над Сергієм, але поки що у неї була мала зарплата, та й в неповні сім’ї дітей віддавали рідко. Оскільки син з Сергійковою мамою не був розписаний, офіційно Оксана була йому чужою людиною.

У жінки з’явився стимул до навчання та здобуття професії. Вона заочно отримала освіту психолога та отримала підвищення в цьому ж дитячому будинку. Вона тепер працювала з потенційними батьками-усиновлювачами. Завдяки її роботі багато діток знайшли сім’ї. З часом відсоток відмов від усиновлення наблизився до нуля.

Оксана назбирала гроші на проведення ДНК-експертизи, і тепер на основі цього документа могла оформити опікунство над онуком. Нехай сина вона втратила, але онука втратити не могла. Тепер у неї був великий досвід виховання дітей, тому права на помилку в неї більше не було.

Із Сергія дійсно виріс чудовий чоловік. Зі своєю майбутньою дружиною він познайомився в цьому ж дитячому будинку. Він часто проводив тут вільний час, коли приходив після школи до бабусі на роботу. Вона тепер була завідувачкою цього закладу.

Під її керівництвом розширено штат дитбудинку. Тепер на одну няню припадало 3-4 дитини. Вони могли ще більше уваги приділити кожному немовляті. В закладі працювало декілька психологів, які займалися роботою з майбутніми батьками.

Сергій зі своєю молодою дружиною Світланою оселилися в Оксани. Щоб не сидіти на шиї у чоловіка і його бабусі, дівчина вирішила теж влаштуватися нянею в дитячий будинок. Хто, як не вона, знала про те, як себе почувають діти у цьому закладі. Вона була хорошою працівницею, тому Оксані не соромно за неї.

Коли Світлана прив’язалася до однієї зі своїх вихованиць, вона завела розмову з чоловіком про те, щоб удочерити маленьку Софійку. Оскільки своїх діток Бог не давав молодій парі, Сергій був тільки радий, адже сам давно думав над цим питанням, але боявся заговорити про це з дружиною.

За підтримки бабусі Оксани їм вдалося удочерити дівчинку досить швидко. Через декілька місяців після появи Софійки в їхньому домі молоді батьки дізналися, що їх чекає ще більша радість. Світлана була вагітна одразу двійнею.

Оксана Олександрівна, так її тепер називають, могла б уже піти на пенсію, та все ніяк не може розпрощатися зі своїми вихованцями. Така вона добра людина.

Виявляється, весь цей час ми з Оксаною жили в одному місті, але ніколи не зустрічалися. Коли я розповів про її долю своїй дружині, вона неодмінно захотіла познайомитися з Оксаною, бо мала намір допомагати нещасним дітям. Як все-таки приємно, що мати моїх дітей теж має таке велике серце.