Навіть у 50 років знову можна стати мамою. Я зовсім не шкoдую, що зробила вибір на користь Маринки!

Життя в селі одноманітне. Хто має худобу, той взагалі не знає, що таке вільний час. Я вже декілька років живу сама. Чоловік мій п0мep, а діти роз’їхалися, хто куди. Звичайно, вони час від часу приїздять до мене в гості, але я розумію, що у них свої сім’ї, тому їм не до мене.

Працюю я в школі вчителем. Мені часто доводиться повертатися додому пізно, оскільки не люблю носити дитячі зошити додому. Вдома мене ніхто, крім кота Мурзика та пса Бровка, не чекає. Дорога додому пролягає через парк. Частенько я сідаю на лавку, щоб відпочити та полюбуватися природою.

Якось, ідучи звичним маршрутом, на одній із лавок я побачила маленьку дівчинку. Їй було років два-три, не більше. Час пізній, а навколо ні одного дорослого. Я вирішила підійти до дитини та розпитати, де її батьки.

– Дівчинко, а де твоя мама або тато? – обережно запитала я.

– Нє няю.

– Хочеш я посиджу з тобою, доки повернеться хтось із дорослих. Добре?

У відповідь дівчинка тільки стверджувально кивнула. Вона, мабуть, ще навіть не вміє добре говорити. Ми просиділи з нею на тій лавці близько години, та ніхто з дорослих так і не повернувся за дівчинкою. Звичайно, я могла повідомити про неї в поліцію, але переживала, як їй доведеться ночувати на поліцейській дільниці, а вона, ймовірніше за все, ще й голодна. Судячи з брудного і потертого одягу, батьки про неї погано дбали, тому навряд чи будуть її сьогодні шукати.

Я запропонувала моїй новій знайомій піти до мене в гості, і вона погодилася. Вдома я викупала дівчинку, перевдягла її в чистий одяг, який я старанно зберігала для майбутніх поколінь. Вечерю вона з’їла дуже швидко, видно, що дитина дуже голодна. За день вона так втомилася, що заснула прямо в кріслі, де я її залишила, доки застеляла для неї постіль.

Наступного суботнього ранку я вирішила зайнятися пошуками батьків дівчинки. Я навіть до сих пір не знала, як її звати, бо в неї на будь-яке запитання була одна відповідь: «Нє няю.»

Поліція дуже швидко знайшла сім’ю дитини, бо вона вже неодноразово була залишена без нагляду. Врешті-решт її мама написала відмову від дочки, оскільки вона заважала жінці влаштовувати своє особисте життя.

Співробітники поліції помітили, що мені не байдужа доля дівчинки Маринки, так її звати. Вони запропонували мені оформити на неї опікунство. З оформленням документів мені допоміг мій однокласник, який працює у службі у справах дітей. Якраз до літніх канікул я й завершила всі юридичні питання.

Мої діти, звісно ж, були раді за мене. Вони навіть ні на хвилину не задумувались, коли я запитувала у них поради стосовно цього питання. Ми з Маринкою стали багато займатись, я регулярно читала їй казки. Вже через півроку дівчинка говорила цілими реченнями.

Коли Маринка пішла до школи, то стала старанною ученицею. Особливо вона переживала, щоб я не повернула її в сім’ю, де вона народилася, бо досі пам’ятала жахіття минулого. Ці спогади не змусили Маринку закритися в собі. Вона мені дарувала не менше любові, ніж я їй.

За ці п’ять років, які ми вже живемо разом, я ні на хвилину не пошкодувала, що того вечора не пройшла повз. Я стала для Маринки справжньою мамою, а вона мені дочкою.