Назвала себе моєю мамою, хоча мені тоді вже було 25 років!

Скільки я себе пам’ятаю, у мене була лише бабуся. Вона була для мене цілим світом, дарувала любов і ласку, як мама і тато, і забезпечувала мене всім необхідним. Виховувати мене її було нелегко, тим паче на порозі був пенсійний вік, але вона робила все, що було у її силах. Шкода, що у дитинстві я це не завжди розуміла.

Мама мене покинула на тата та бабусю, коли мені був рік, тому її я взагалі не пам’ятаю. Вона обрала іншого чоловіка замість доньки. А тата не стало через два роки, проблеми зі здоров’ям, тому я знаю, як він виглядав, лише з моїх дитячих фото.

Всі роки мого дорослішання я намагалась вияснити, чому мама покинула мене, шукала її адресу, щоб написати, що я пішла у школу, а потім закінчила її. Кожного дня народження я чекала, що вона приїде, але цього не ставалось. Коли я вступила в університет, а потім одружилась, то надії на те, що я колись знову побачу маму, зникли.

Попри те, що мами у мене не було, я ніколи не відчувала себе самотньою, бабуся робила все для мене. А від мене лише вимагала, щоб я добре навчалась і помагала їй по дому. Я завжди відчувала вдячність до неї, тому виконувала ці два прохання. Інколи бабуся мусила багато чим жертвувати, аби я могла піти з однокласниками на випускний або відсвяткувати своє день народження.

У моєї бабусі була трикімнатна квартира у центрі міста, яка дісталася мені як єдиній спадкоємиці. Я обожнюю це житло, тому ми почали там жити з чоловіком.

Зовсім нещодавно на порозі квартири на мене чекала жінка літнього віку. Вона назвала себе моєю мамою, хоча мені тоді вже було 25 років! І прийшла вона не з метою помиритися чи вибачитися, а тому, що хотіла, щоб я обміняла мою трикімнатну квартиру у центрі на її двокімнатну у віддаленому районі, мов у неї аж троє дітей, і я мушу це зробити. Вже тоді мені було щиро смішно з її пропозиції.

А потім почали відкриватися нові обставини її приходу. Виявилось, що її чоловік, заради якого вона покинула мене та тата, програв ту квартиру, і вона хотіла, щоб я прийняла всю її велику родину у бабусину квартиру. Невже вона дійсно думала, що я наскільки дурна?

Ми з чоловіком лише посміялися з неї. Єдине, що ми їй запропонували, це допомогти перевезти речі до її матері у село, яка, до того ж, теж мною ніколи не цікавилась. Вона лише пирхнула і пішла геть.

Я ніколи не перестану дивуватися з людської нахабності. І як лише у цієї жінки язик повернувся назвати себе моєю матір’ю? Вона для мене незнайомка, біологічний матеріал й ніхто більше.

А як ви думаєте, чи правильно вчинила дівчина по ставленню до своєї матері?