Мені 30. У мене своя справа, впливові друзі та немає найважливішого – своєї родини. Проте це було колись. Після відвідин дитячого будинку моє життя перевернулося з ніг на голову.
Це була одна з партнерських програм нашої компанії. Ми щомісяця виділяли кошти на дитячий будинок у місті, і один із працівників проводив у закладі тиждень та допомагав. Моя зайнятість не давала можливості зробити це раніше, однак я знаю, що саме так було й потрібно і кращої можливості не випало б.
Першого ж дня я побачила цих дітей мені стало їх шкода. Вони були покинуті батьками і нікому непотрібними. За ними доглядали чужі люди та щирої любові та сім’ї вони ніколи не знали. Діти гралися один з одним, допомагали і здавалося були щасливими. Звісно ж, це була ілюзія сторонньої людини. Кожен із них мріяв знайти маму і тата, щоб ті забрали їх додому.
Того ж дня серед дітлахів я побачила маленьку чотирирічну дівчинку: мініатюрна з золотавим волоссям та великими фіалковими очима, вона зачарувала не тільки своєю казковою зовнішністю, але й добротою. Я пила чай, аж Марійка підійшла до мене та принесла малюнок.
Я подивилася і заплакала. Там була намальована вона, мама та тато. І тоді я зрозуміла я хочу стати її мамою. Щодня доки я була у дитячому будинку рішення ставало очевиднішим. Я почала цікавитися історією дівчинки та дізналася страшну правду. Її батьки були дітьми, коли почали зустрічатися – всього по п’ятнадцять років. Вони закохалися, а плодом їхнього кохання стала Марійка. Та батьки були проти того, щоб діти одружувалися чи народжували дітей так рано, тому мама Юлі (бабуся Марічки) наполягала, щоб дівчина зробила аборт. Батьки Антона також були не в захваті. Саме тому закохані вирішили втекти. Вони поїхали в село до бабусі Юлі, там вона й народила.
Проте щастя довго не тривало. Дівчина захворіла і незабаром після пологів померла. А хлопця поглинуло горе, і він почав пити. Стара бабуся Юлі доглядала правнучку та здоров’я в неї було поганеньке, надто після трагічної події. Згодом опікунська рада забрала Марійку, і з того часу вона жила у дитячому будинку.
Ця історія мене надзвичайно розчулила. І я зрозуміла, що я заберу дитину та стану її сім’єю.
Я почала збирати документи для оформлення опіки. Цей шлях був тернистим. Усі щиро дивувалися і не розуміли, як така акула бізнесу як я зважилася усиновити дитину.
Моя мама була в шоці. Спочатку вона думала, що це одна з моїх божевільних ідей. “Не край душу ні собі, ні дитині!” – саме так сказала мені мати. Та коли вона зрозуміла, що мої наміри серйозні – підтримала та готувалася стати бабусею.
Незабаром всі паперові моменти були вирішені. Доти у своїй трикімнатній квартирі я облаштувала дитячу кімнату і на всі двісті відсотків була готова до того, щоб стати мамою для донечки Марічки.
Роботу я звісно не покинула, проте делегувала значну частину обов’язків заступникам та найняла помічницю. Вони прекрасно працювали без моєї цілодобової присутності в офісі, а я була щаслива. Нарешті у моєму житті з’явився справжній сенс.