⁃ Не люблять мене тут! – промовив маленький Сашко, пильно оглядаючи кімнату та ліжко, на якому лежав.
Мама й не знала, що відповісти на слова сина, а тато швидко все зрозумів.
⁃ Ну, годі, давай одягайся. Ти вже самостійний, можеш сам це зробити.
⁃ Не самостійний. Мені лише п‘ять років. Я ще маленький. Ви маєте про мене турбуватися! — відповів хлопчик ображеним тоном.
Мама вже хотіла почати одягати хлопчика і кинути всі свої справи, але тато твердо стояв на тому ж.
⁃ Ти не повинна йому допомагати. Він вже дорослий і самостійний.
⁃ Повинна! – крикнув хлопчик. — А якщо не будете, то я всім розкажу, що мене тут не люблять.
⁃ Кому це «всім»?
⁃ Кому ж… людям, — промовив хлопчик і вказав на голі ніжки. — Оце вони здивуються, коли зрозуміють, що ви мені навіть штанці не одягнули.
⁃ Ну, ти це цікаво придумав. Але цього мало буде для здивування, — зацікавлено промовив тато.
Далі тато підійшов до сина і почав акуратно пеленати його у простирадло, точно, як немовля. Мама за всім цим мовчки спостерігала.
⁃ Тату, а штани?
⁃ Які це штани?
⁃ Мені потрібні штани.
⁃ Навіщо? Маленькі штани не носять, їх тільки пеленають. От так тебе і віднесемо у дитячий садок. Так то всі здивуються, особлива Аня.
У той момент хлопець уже намагався вирватися з міцної пелени простирадла й почав кричати: «Не маленький я, мені треба штани!»
⁃ Ні, синку, рано тобі їх носити, от виростиш, станеш самостійним, тоді й одягнеш.
⁃ Я вже виріс! Тату! Я вже самостійний!
⁃ Ти вже й мене синку заплутав. То ти маленький, то ти великий… – промовила єхидно мама.
⁃ Немає що тут розуміти, мамо. От Аня у штанцях ходить, вона велика, значить і я великий, тому маю теж ходити у штанах!
