⁃ Не люблять мене тут!

⁃ Не люблять мене тут! – промовив маленький Сашко, пильно оглядаючи кімнату та ліжко, на якому лежав.
Мама й не знала, що відповісти на слова сина, а тато швидко все зрозумів.

⁃ Ну, годі, давай одягайся. Ти вже самостійний, можеш сам це зробити.

⁃ Не самостійний. Мені лише п‘ять років. Я ще маленький. Ви маєте про мене турбуватися! — відповів хлопчик ображеним тоном.

Мама вже хотіла почати одягати хлопчика і кинути всі свої справи, але тато твердо стояв на тому ж.

⁃ Ти не повинна йому допомагати. Він вже дорослий і самостійний.

⁃ Повинна! – крикнув хлопчик. — А якщо не будете, то я всім розкажу, що мене тут не люблять.

⁃ Кому це «всім»?

⁃ Кому ж… людям, — промовив хлопчик і вказав на голі ніжки. — Оце вони здивуються, коли зрозуміють, що ви мені навіть штанці не одягнули.

⁃ Ну, ти це цікаво придумав. Але цього мало буде для здивування, — зацікавлено промовив тато.

Далі тато підійшов до сина і почав акуратно пеленати його у простирадло, точно, як немовля. Мама за всім цим мовчки спостерігала.

⁃ Тату, а штани?

⁃ Які це штани?

⁃ Мені потрібні штани.

⁃ Навіщо? Маленькі штани не носять, їх тільки пеленають. От так тебе і віднесемо у дитячий садок. Так то всі здивуються, особлива Аня.

У той момент хлопець уже намагався вирватися з міцної пелени простирадла й почав кричати: «Не маленький я, мені треба штани!»

⁃ Ні, синку, рано тобі їх носити, от виростиш, станеш самостійним, тоді й одягнеш.

⁃ Я вже виріс! Тату! Я вже самостійний!

⁃ Ти вже й мене синку заплутав. То ти маленький, то ти великий… – промовила єхидно мама.

⁃ Немає що тут розуміти, мамо. От Аня у штанцях ходить, вона велика, значить і я великий, тому маю теж ходити у штанах!