Ліда і Ярослав недавно стали батьками, а я відповідно – бабусею. Сказати, що вони обоє були палко закохані – я не можу. Просто так трапилося, що Ліда завагітніла і на четвертому місяці вагітності вони розписалися.
Ні весілля, ні гостини не влаштовували. Навіть шлюб не брали. Ярослав так вирішив, а Ліда і перечити не стала.
Ліда у мене молода і скромна дівчина. І я досі не можу зрозуміти, як це трапилося. А Ярослав звичайний розбалуваний хлопець. Все життя живе, як кіт в маслі. Працювати він не звик, та й для чого. Єдина дитина в родині, і бабуся в нього в Італії вже давно. Сеньйора, то ж гроші йому відправляла на будь-які забаганки.
І квартиру з машиною йому придбала, і в інституті за нього домовлялися, бо він пари прогулював. Бажання до роботи і навчання у нього з роду не було. Як і совісті та серця. Лише бажання задовільнити власне его.
Після народження онука стосунки між Лідою і Ярославом помітно погіршилися, при тому що вони і до того хорошими не були. Донька всю вагітність просиділа вдома, готувала йому смачну їжу і намагалася бути берегинею сімейного вогнища. А він постійно десь затримувався і вдома влаштовував сварки та істерики. Таке собі життя.
Я ж думала, що побачивши крихітного сина у Ярослава щось аукне всередині і він буде хоч хорошим батьком, якщо вже не добрим чоловіком.
Перші кілька тижнів після народження Івана – молоді батьки таки були щасливі. Цілими днями дивилися і любувалися маленьким комочком щастя.
Пізніше у дитини почалися коліки в животику. Цілі ночі дитина плакала, дочка не спала і намагалася якось зарадити цьому. А Ярослав почав все частіше ночувати у своїх батьків. То ж я і переїхала до них, щоб допомогти своїй дитині. Ліді теж потрібно відпочивати і набиратися сил.
Того дня я не забуду ніколи в житті. Я прокинулася від криків і плачу дитини. Ярослав на всю квартиру кричав:
- «Не моя це дитина! Не моя! Ти його народила від іншого!».
Я зірвалася з ліжка і в нічній сорочці побігла на цей галас. Моя Ліда стояла і тримала на руках Івана, який плакав. Ярослав кричав та розкидав речі Ліди і сина.
Я спокійно запитала у зятя, що ж трапилося і у відповідь почула:
- «Це не мій син. У дочки своєї запитайте від кого він. Повісила на мене чужу дитину і думає, що я буду це терпіти. У Івана світле волосся і голубі очі – а ми обоє темноволосі і кароокі. Як вона це пояснить? Як?».
Я підійшла до Ярослава, по дорозі взяла рамку із його фото з бабусею і запитала:
– Якого кольору очі у твоєї бабусі? Які у мене?
Він замовчав та уважно розглянув моє обличчя, а потім фото і сказав:
– Це нічого не означає! Наша дитина повинна бути схожа на нас! А він світлий!
Ліда також почала плакати. Я не знала, як мені чинити далі. Тому я зібрала всі свої сили і сказала:
– Збирайся, дочко. Ти з сином повертаєшся додому.
Наступного дня ми усі пішли до лабораторії – зробити ДНК аналіз. І знаєте, за результатами батько Івана – Ярослав. Він міг би хоч пробачення попросити у дружини і сина, але йому всеодно. Він просто звик до свободи, і сім’я не входила в його плани.
Моя Ліда хоче розлучитися із Ярославом. За три місяці, що вони живуть у нас – Ярослав жодного разу не поцікавився сином, як і його родина. Ну нічого. Ми нашого Івана самі виростимо і на ноги поставимо. Без батька ще ніхто не помер. Та й ми з чоловіком замінимо для онука абсолютно усіх. Він же наш і ми його любимо. А з часом і Ліда своє щастя знайде, адже вона у мене хороша.
