Не можу їй сказати правду, тому даю надію!

– Олечко, позичте мені, будь ласка, 50 гривень, – промовила до мене сусідка.

Я стояла у дверях і пильно оглядала свою сусідку. Переді мною стояла Ярина Олегівна. Ми жили разом у цьому будинку відразу після завершення його будівництва, її чоловік та мій тато були воєнними, тому вони нам дісталися безплатно, а тоді ще були ті чудові часи, коли Іринці менш ніж два рочки було, тільки ходити почала, а Ярина Олегівна уже у школі викладала, тому мама завжди знала все про мою поведінку та оцінки. Вони були подругами, а потім і мій батько з чоловіком Ярини почали товаришувати, тому вони часто приходили у гості.

Це був звичайний суботній ранок, тому я не могла до кінця усвідомити, що зараз відбувається, тільки очі відкрила.

– Ярина Олегівна, нащо вам ці копійки? Що ви на них купувати збираєтесь? – питала я напівсонним голосом.

– Олю, я ж пенсіонерка, 50 гривень для мене великі гроші, тому я на них багато чого можу придбати. У мене цей місяць одні витрати, тому й мені вистачило їх, щоб купити якогось кефіру та булочку, – промовляла моя вчителька і дивилась кудись у далечінь.

Я швиденько пішла по гроші, але знайти потрібної суми мені не вдалось, тому я сказала колишній вчительці, що зараз сходжу у магазин собі продукти куплю і їй занесу все, що потрібно. Вона щось ще намагалась мені сказати, та я вже закривала квартиру та летіла до найближчого супермаркету, сказавши, що незабаром прийду.

Коли я стояла у довгій черзі, то раптово пригадала про доньку сусідки Іру, але потім відкинула ці думки, я давно її не бачила, можливо, вона десь переїхала, коли ми закінчили школу, то майже припинили спілкуватися.

Правда переді мою саме вона відкрила двері. Замість Ярини Олегівни до мене вийшла жінка, від якої за кілометр пахло перегаром, а її вигляд був таким неприємний, що я у ній ледь впізнала завжди усміхнену та милу Іринку.

– І що ти нам там принесла? Господи, ковбаса, хліб, масло…. Та кому ці дурниці потрібні? Ти б краще пива принесла, щоб можна було похмелитися, – говорила вона це все, а трохи позаду стояла Ярина Олегівна, яка ледь приховувала сльози на очах.

Я не можу знайти слів, які б описали мій шок у той момент. До цього я знала, що в Іри є дитина, і вона досить успішна жінка, тому про такий поворот подій я і подумати не могла. Тим паче ми жили за кілька метрів один від одного, а я нічого навіть не підозрювала. Таки недаремно колись мій тато говорив, що кожна людина далі свого носа і не бачить.

Виявилось, все дуже драматично. В один момент сина Іри не стало, він потонув, впав у басейн і вдарився, витягнути його не встигли, хоча й відразу за ним кинулися. Звісно, молода мама у всьому звинувачувала себе, тим паче, коли й батько дитини говорив їй теж саме, бо нічого з цього не бачив. Він подав на розлучення, а вона покинула все та вирішила забутися в алкоголі. Тепер вона живе разом з мамою за її пенсію. Точніше, не живе, а існує.

– Я ж знаю, що це не життя, намагаюсь себе у руки взяти, а потім знову спогади про нього, і я мушу випити, бо тільки так можу уявити, що він поруч, мені так легше. Маму лише шкода, вона ж старається для мене, а я лише її мучу, – одного разу зізналась мені Іра у щирій розмові.

Я нічого з цього не знала, одного разу чула чутки. Але була наскільки зациклена на собі та своїх проблемах, що навіть не пішла поцікавитися, чи їм якась допомога не потрібна. Все-таки, наш світ прогнив, і ми всі стали байдужими, гірше тварин…

З цього моменту минуло три місяці. Ірина зникла, тепер у Ярини Олегівни є лише я, тому я постійно навідуюсь до неї, приношу продуктів і вигадую казки про те, що чула, що тепер в Іри є якийсь кавалер, і тільки вона стане на ноги, то відразу прийде навідатися до неї. Я б і сама хотіла вірити у це, але розумію, що вона, мабуть, уже десь далеко, проте поруч із сином.

Не хочу забирати надію у своєї вчительки, нехай вона вірить у краще, бо більше нам нічого і не залишається…