Не можу пробачити батькам, але прийшов час поїхати до них

У переддень Великодня я наважилась нарешті сісти в автобус до рідного села, вирішила, що прийшов час миритися з батьками, а таке величне й чудове свято чудова можливість. От лише сили вийти на потрібній зупинці я у собі не знайшла, так і повернулась цим автобусом додому. Я ж то розумію, що прийшов час миритися з батьками, потрібно йти на компроміси, але от щось усередині мене все одно не дає цього зробити.

Я вже давно не відчувала себе потрібною комусь. Все у житті вирішую сама, і якщо я раптом зникну, то ніхто й не помітить. Лише на роботі через кілька днів почнуть тривожитися. Раніше ж у мене також була сім’я, але я її втратила.

Я народилась у звичайній сім’ї. З батьками у мене хороші стосунки були… до народження молодшого брата. Після його появи, здавалось, що я припинила існувати для батьків. Вони не звертали уваги на мене, вся увага приділялась братові. У мене ніхто не перевіряв уроки й не питав, як у мене справи, всьому я навчалась сама, тому що поради були для мене були також розкішшю, у них ніколи не було на це часу.

Мої батьки постійно сварилися між собою, як малі діти, що не могли знайти спільну мову. Виявилось, що провина у цьому лежала на мамі та тому, що колись вона зрадила татові, проте це стало відомо тільки недавно. Згодом мої батьки розлучилися і мене залишили з татом. Мені це дуже не подобалось, бо він уже давно був не байдужий до нашої сусідки, а вона зовсім мені не подобалось. Як вияснилось потім, коли вона стала моєю мачухою, недаремно, бо вона відразу запропонувала йому віддати мене в інтернет, мов я заважаю. Тато боявся йти на такі різкі зміни й часто відправляв мене до бабусі, щоб вони могли «спокійно пожити».

Мій брат продовжив жити з мамою, яка також довго не дівувала, і знайшла скоро нового чоловіка. Я почала жити повністю з бабусею, і ніхто про мене не згадував, лише на день народженням вітали й на великі свята кликали, але я на них була ще одною гостею, а не рідною донькою.

Я була для них ніким і найобразливіше, що вони показували це відверто, не соромлячись. За ці роки я накопичила у собі багато образ та комплексів, але, попри це, я успішно закінчила школу й вступила у хороший університет, навіть стажувалась в Америці й отримала роботу у міжнародній компанії.

Спілкувалась я за весь цей час тільки з бабусею, але згодом і її не стало, тому всі мої зв’язки з родиною обірвалися.

Особисте життя у мене теж нікудишнє. Був у мене чоловік, старший, ніж я, мужній, хороша опора (як сказав мій психолог – я шукала собі тата, а не чоловіка), але у нас нічого не склалось. Дітей у нас не було, тому ми просто розбіглися. А після цього й не було у мене ні з ким стосунків. А навіщо? Знову ображатимуть? Знову забудуть про мене?

Я розумію, що всі ці страхи з дитинства, і щоб якось їх позбутися, потрібно зустрітися з батьками, але не пускає мене щось туди.

Не можу я їх пробачити, але і як жити далі з цим величезним тягарем не знаю.