Мій дід приголомшив минулого тижня нас новиною. Хоча для мене це звучало, як трагедія. Дід вирішив одружитися.
У нас просто мову відняло за обднім столом. Ми мовчки переглядалися між собою і задумувалися чи правильно почули дідові слова.
Дід же нам описав свою наречену неймовірною красунею та молодицею. На якусь мить я навіть уявила, що ця жінка – моя ровесниця.
Коли мова дійшла до того, кому перепаде така честь від діда на схилі літ, то дід лиш посміхнувся. А тоді додав, що Антоніні. Антоніна була нашою поштаркою.
Ми аж видихнули з полегшенням. Вона жінка хороша і порядна. Та й з дідом у них давно якийсь особливий зв’язок.
Ми ж усі не на жарт настрашилися. Бо після всіх цих життєвих історій, які щодня крутять у телепередачах думка про молоду і меркантильну дівчину промайнула у кожного.
Та заснути ночами ятаки не можу. Мене мучають докори сумління, як це дід може одружитися у сімдесят з лишнім років. Та й як міг забути бабусю.
Це ж хоч і всім знайома, але чужа жінка житиме з нами в одному домі. Займе бабусіне місце. Не знаю, чи варто дідові сказати свою думку чи ні….
Та все жж йому і самому з нами не погано жилося, то для чого робити такі кроки на пенсії. Хіба дідові чогось не вистачає? Не розумію.
А крім того дід запланував ще й зробити гуляння на ґанку біля будинку. З танцями і музикою.
Матір Божа, я собі як уявляю нашу стару бабцю поштарку у весільній сукні – мене на сміх пробирає. Але, як то кажуть: “Серцю не кажажеш.”.
Можливо дід справді так сильно закохався, що вирішив узаконити ці стосунки. Ну але ж дружити вони могли б так, як і дружили. Для чого робити цей цирк. Все село буде мусолити цю тему. З нас взагалі всі будуть сміятися.
Добре, що дід не надумав ще й в церкві шлюб взяти з Антоніною.
