«Не розявляй рота, а бери хутко дитину на руки, раз так шк0да! І передай Степану, що раз він вибрав сім’ю, а не мене, то і дитина мені ця не потрібна! Ось тепер нехай знає як це!»

Вечір. Всі вже прийшли і зі школи і з роботи. Орися готувала вечерю, діти закінчили вчити уроки та займалися своїми справами, а чоловік чекав перед телевізором на їжу.

Раптом пролунала мелодія дверного дзвінка. А одразу за ним послідував стук в ті ж самі двері. Орися втерла до полотенця руки та пішла подивитися, хто ж це там в такий час прийшов. Глянула у вічко – нікого. Відкрила двері і одразу почула тупіт ніг, що спускалися по сходах до низу.

Вирішила Орися, що певно дверима помилилися. Але як тільки закрила двері, то почула, як знову хтось досить голосно зайшов на поверх та знову постукав до їхніх дверей. Жінка знову відкрила двері і побачила на підлозі маленький згорток. То був конверт, а в ньому немовля.

-Йой, сонечко, хто ж тебе тут на холодному цементі залишив?!

-Не розявляй рота, а бери хутко дитину на руки, раз так шкода! І передай Степану, що раз він вибрав сім’ю, а не мене, то і дитина мені ця не потрібна! Ось тепер нехай знає як це!

Після цього та жінка ще щось кричала, але Орисі було не до того. Вона зрозуміла одне – її коханий Степан їй зраджував. Та так зраджував, що аж дитину зробив… Останнє, що вона почула від тієї жінки це те, що дитину вона записала на Степана, тому це точно його дитина, в цьому мати-зозуля не сумнівається.

Орися взяла на руки маля та зайшла  квартиру. Жінка зачинила двері, а тим часом до неї підійшов чоловік та запитав, коли вже буде готова вечеря. Побачивши на руках Орисі немовля він замовк. Прибігли діти та стали розпитувати, що це за згорток, а коли Орися показала їм, що це дитя, то зраділи, що в них тепер є ще й сестричка.

-Степане… Я тобі напишу список і ти зараз підеш в аптеку та купиш все необхідне. Пояснень чути не хочу. Просто роби як кажу. – наказним тоном мовила Орися.

Вона полюбила цю дівчинку та назвала Ілонкою. Для дітей Ілонка стала сестричкою, яку вони також полюбили всім серцем. А з Степаном стали погіршуватися відносини. Орися вже не довіряла колись такому палко коханому чоловіку. Та й не підпускала вона його до себе.

Роки йшли. Діти виросли. Старші діти Орисі та Степана вже геть дорослі люди. Самі живуть, мають вже власні сім’ї. А Ілонці всього сімнадцять років. Про біологічну матір дівчинки Орися знала лише те, що та виїхала закордон на заробітки і залишилася там жити.

Одного вечора, коли Орися, Степан та Ілонка, яка виросла в красиву та порядну дівчину, сиділи та дивилися телевізор, пили кожен по горнятку кави та чаю. Хто що. Пролунала мелодія дверного дзвінка, а за ним послідував стук. Орися здригнулася, згадала минуле.

Ілона пішла відкрити двері, а за нею і Орися зі Степаном підійнялися. За дверима була старенька пані, в старій шубі з кострюбатою шапкою. Вона плакала. Сльози текли по щоках гронями.

-Я… Тут колись… Я залишала… Дуже дорогоцінне щось… Дорогоцінне залишила… – бубніла жінка собі під ніс захлинаючись сльозами.

-Пані, ви хто? Ви певно адресою помилилися, тут ніхто нічого і ніколи не залишав. – відповіла разом сім’я та закрили двері.

Вони зрозуміли, хто то був. Але вони вже давно стали однією сім’єю. Тому не хотіли впускати в неї жінку, яка так просто колись покинула дитя на холодному цементі.