Я oтямилася… Навкруги – сyцільна темрява. Все тіло б0ліло. Було дуже холодно. Не зрозуміла: де я? Чому я в легенькій сукні, коли надворі, мабуть, вже пізня осінь? До мене дійшло, що лежу на землі. Пахне хвоєю. Напевно, упала я в парку, що неподалік мого будинку.
Встала. Голова закрутилася. Зібравшись з силами, я пішла у сторону, де виднілися проблиски вуличного ліхтаря.
Що я тут роблю? Мій Анатолій, напевно, вже декілька годин телефонує мені. Дивно, але я не виявила біля себе ні мобільного телефону, ні сумки, з якою виходила на роботу. Може, мене хтось ударив по голові і пограбував? Нічогісінько не пам’ятаю і не розумію…
У мене розпочиналася паніка від цих незрозумілих речей. Що за амнезія у мене? Я вже не йшла, а бігла на світло. «Що я тут роблю?» – це питання стукало гучним молотком у моїй голові.
Нарешті я вибралася з парку. Так, це дійсно місце біля мого дому. Чоловік вже точно хвилюється. На вулиці – ні машин, ні людей. Напевно, вже пізня ніч. Автобуси, тролейбуси не ходять. Телефону немає, щоб таксі викликати. Доведеться йти пішки. Нічого. Хвилини за двадцять буду вже вдома.
Поки я йшла, весь час думала: як поясню чоловіку, де була і чому так пізно повертаюся з роботи? Він собі місця не знаходить, звісно…
Нарешті я дісталася свого будинку. Подивилася на шостий поверх. У вікнах темно. А це означало, що чоловік спить і не шукає мене. Я дісталася до своєї квартири ліфтом. Біля дверей зупинилася. Поглянула на себе. Одяг наче чистий і випрасуваний. Але ж все ж таки: що я робила одна у парку?
Потім згадала, що сумки у мене немає. Ключі були у ній. Доведеться дзвонити у двері і будити Толю. Дивно, але дзвінок не працював. А учора все ж було справне! Тоді я почала стукати у двері.
Через хвилин п’ять двері відчинив мій чоловік. Я заскочила у коридор і кинулася йому на шию. Та він стояв, мов заціпенівши. Не ворушився навіть. А поглянула у його очі. Обличчя Анатолія виглядало здивованим, наче він привида якогось побачив. Мій чоловік мовчав, округливши очі.
– Не сердься на мене. Я не знаю, що робиться зі мною! – промовила я.
І враз я помітила, що стою не у своєму коридорі. Зовсім інші шпалери, двері у вигляді арки, шафа нова.
– Толю, коли ти встиг зробити ремонт? Мене ж тільки день вдома не було! – запитала я з якимось істеричним тоном.
– Олю, вибач, але тебе не було чотири роки! – збентежено і водночас тихо промовив чоловік.
Раптом у коридор вискочила молода жінка у шовковому халатику. Тепер округлила очі я:
– Толю, це хто? Ти привів у наш дім коханку?
– Повторюю: тебе не було чотири роки! Ти зникла… Тебе знайти не могли… Чотири роки… А це не коханка… Це моя дружина… – нарешті сказав Анатолій.
Я спочатку подумала, що то якийсь дурний жарт:
– Це розіграш? Толю, ти жартуєш? Якщо так, то розіграш не дуже вдалий!
– Ні… Це правда… – тихо промовив він.
Я ледь по стіні не сповзла. Тихо сіла на стільчик.
Як виявилося, чотири роки тому я вийшла з роботи. Камери спостереження мій вихід зафіксували. Було видно, що я пішла у напрямку автобусної зупинки. Був уже вечір. Це я добре пам’ятаю.
Чекала на автобус я близько півгодини. Думала у цей час про свого коханого чоловіка Толю. Нещодавно ми одружилися. Планували взяти через місяць відпустку і поїхати на море.
Раптово позаду себе почула незнайомий чоловічий голос:
– Дівчино, підкажіть, як дістатися до вулиці Козацької?
Я обернулася і з того моменту більше нічого не пам’ятаю. Навіть не побачила обличчя незнайомця.
Анатолій написав заяву до поліції. Але оскільки паспорт був при мені, мене особливо не шукали, адже вирішили, що я просто покинула чоловіка і втекла від нього.
Через рік і Толя перестав мене шукати, знайшовши розраду в обіймах іншої. Батьків у мене немає, тож про моє зникнення просто усі забули.
Де я була, що зі мною було – досі не знаю. Зараз проходжу обстеження в психо-неврологічному диспансері. Фізично я здорова. У крові не знайшли ніяких психотропних речовин. «Чому у мене сталася амнезія?» – лікарі не можуть дати відповідь на це запитання. Звернулася до відомого лікаря-гіпнолога. Можливо, він проллє світло на той день, коли я зникла. Може, вводячи мене в гіпноз, він зможе відповісти на такі важливі питання: «Де я була ці чотири роки? Що зі мною сталося?»
Я чекаю цього, і мені стає страшно. Хто знає, які таємниці береже моя пам’ять?
