– Не знаю я, хто твій батько, доню, і навіть, хто твоя мати… не знаю, – сказала Іванна й розплакалася. Усе життя вона боялася сказати Асі правду, боялася, що вона відвернеться від нерідної матері

У невеликому селі на Дніпропетровщині одного дня з’явилася молода жінка з маленькою донькою. Не була вона ні вдовою, ні розлученою. Спочатку односельці перемовлялися, та побачили, що Іванна дуже працьовита жінка й неймовірно добра, то й перестали її осуджувати. Донька росла, та розуміла, що щось з їхньою сім’єю не так. Ася часто питала матір про батька, та Іванна все відмовчувалася.

Сталося це просто одного дня багато років тому. Я тоді ще сама була молодою дівчиною. Село в нас було невелике, тому всі один одного знали, а молоді було небагато. Було все ще за радянських часів, та молоді люди вже тоді прагнули здобути освіту, хоч у нас була ферма та роботи вистачало. І ось у нашому селі з’явилася ще одна молода дівчина, ще й з дитиною.

Про Іванку нічого нам не було відомо. Вона сама нічого не хотіла розповідати. Сказала, що приїхала з Західної України, батьки її помeрли декілька років тому, роботу знайти не могла, тож вирішила переїхати. Як вона знайшла цю вакансію у нас на фермі, мені було невідомо. Ніхто не розумів, де чоловік молодої жінки, а вона нічого про нього ніколи не говорила. Та чутками земля повниться, тому відразу стало відомо, що чоловіка в Іванки ніколи не було.

Спочатку всі в селі пліткували про Іванку, було ж цікаво, що з нею сталося та як. Та Іванка відмовчувалася чи жартувала, тож наші «кумушки» перестали до неї чіплятися та намагатися будь-яким способом з’ясувати, хто ж батько дитини й де він. Жінка була працьовитою, доброю, мала гарну вдачу. Та ми підозрювали, що в чоловіках вона розчарувалася, бо на залицяння не відповідала й тільки жартувала.

Проходили роки, підростала й Ася. Вона була дуже розумною та допитливою дівчинкою. Часто вона питала в мами про тата, та й рідній доньці Іванка не хотіла розповідати нічого про нього, тож Ася дуже сумувала з цього приводу.

Іванка працювала, мабуть, удвічі більше, ніж всі наші жінки. Вона все повторювала, що повинна дати Асі освіту, повинна її вивчити й відправити жити в місто, щоб донька мала краще життя, ніж у неї.

Та Ася й сама змогла вступити до вишу. Стала юристом. Тепер Іванна збирала гроші на квартиру в місті доньці. Тож згодом Ася мала, де жити. Дівчина «прижилася» в місті, і після закінчення університету почала все рідше приїжджати до матері.

Один такий приїзд надовго запам’ятався всім. Ася уже понад рік не з’являлася вдома. Іванка сама не хотіла їхати до доньки – робота, господарство, та що й молоді набридати. Та тут Ася приїхала, та не сама, а й якимось молодиком. Проголосила, що вийшла заміж.

Це стало для Іванни справжньою несподіванкою. Спочатку вона навіть розгубилася. Трохи й прикро було, адже все життя поклала мати для доньки, а та навіть за благословенням не приїхала на шлюб, навіть не захотіла матір з чоловіком познайомити, як вони тільки зустрічалися.

З такої нагоди молоде подружжя та Іванна пішли до кафе, тож про одруження Асі наступного дня знало все село. Чули майже всі й розмову, що сталася між молодою та її матір’ю. Іванна дорікнула молодим, що вона не повінчалися, не можна так грішити перед Богом. Запропонувала назавтра в церкві хоч вінчання справити, адже на весіллі вона не була. І тут Ася сказала матері, що її й без вінчання «тюкали», що без батька росте, а сама мати не нагрішила перед Богом хіба, коли її без батька виховувала, а сама навіть заміж не вийшла.

Іванна не очікувала почути такі дошкульні слова від доньки. Їй стало погано, тож молоді були змушені накрапати матері валер’янки та провести додому. Після Ася з чоловіком поїхали до міста.

Після цього Іванна нечасто приїжджала до матері. Усе знаходила якісь відмовки: то часу немає, то на роботі не дають відгул, то автобус цього тижня не ходить, то ще щось. Згодом молоді й автомобіль власний купили, та до Іванни приїжджати не спішили. Коли з’явилися діти, то Ася з чоловіком хоч на свята стали приїжджати. Іванна дуже любила онуків, та спілкуватися з ними могла всього декілька разів на рік.

Так минали роки. Ася сама вже була немолодою жінкою, та правду про свого батька так і не дізналася. Коли власні діти виросли, то Ася почала розуміти, як самотньо її матері, адже вона так і не знайшла собі чоловіка, а в Асі хоч Андрій був. Ася стала частіше провідувати матір.

На ювілей – 80 років, Ася вирішила зібрати ледве не все село та влаштувати матері вечірку-сюрприз. Ми всі зібралися в кафе. Ася зателефонувала матері та сказала ніби не може приїхати саме сьогодні, адже шеф її не відпустив у будень, сказала, що приїде на вихідні з усією сім’єю. Насправді ж Ася, Андрій та їхні діти приїхали до села з самого ранку. Ми всі разом прикрасили зал, наготували улюблені страви Іванки. А потім кума Іванки зателефонувала їй та запросила в кафе, начебто у вузькому колі відсвяткувати її день народження, по-скромному, адже свято задумувала Іванка тепер на вихідні.

Бенкет був у самому розпалі, коли Ася виголосила тост за маму. Подякувала їй щиро за все, а потім сказала, що хотіла б подякувати й батькові – просто за життя, адже він для неї нічого не зробив. Настав хвилюючий момент, адже ми всі сподівалися, що хоч тепер Ася дізнається правду.

– Скажіть уже нарешті, мамо, що ж вам тепер втрачати. Ви вже немолода, та й я з кожним роком не молодішаю. Годі вже приховувати правду.

– Не знаю я, хто твій батько, доню, і навіть, хто твоя мати… не знаю, – сказала Іванна й розплакалася. Усе життя вона боялася сказати Асі правду, боялася, що вона відвернеться від нерідної матері. Як з’ясувалося, Асю Іванна знайшла.

– Якось я поверталася додому через ліс. Так усі робили, адже було швидше. Люди в нас добрі, тому ніхто не боявся ходити до лісу. Я вже майже вийшла на галявину, як почула, що біля доріжки нібито агукає маленька дитина. Ти була такою спокійною ще тоді. І тільки дивилася на мене так розсудливо, коли я тебе знайшла. Поблизу нікого не було. Я чекала поруч з тобою, думала, мати повернеться.

Згодом я поїхала до міста, прийшла на прийом у лікарню. Сказала, що на родила, хоч на облік не ставала. Сама від огляду відмовилася. Мені повірили, я зробила документи. Та знала, що в рідній місцевості мені правди не приховати, тож згодом переїхала подалі від рідних місць… Усе інше ти знаєш. Пробач, доню, пробач, якщо зможеш.

– За що пробачити, мамо? Ви в мене одна й найрідніша, усе життя мені віддали. Це ви пробачте, що стільки років образу тримала, приїжджала рідко…

З того часу Ася, її чоловік та онуки провідували Іванну кожного місяця. Вони стали набагато ближчими, адже між ними вже не стояла таємниця.