Тут я вже не могла стриматися та запитала: «Діти, а чому ж ви стоїте? Покажіть мені, де моя кімнату! Де я тут житиму?»

Не знаю, коли був побудований цей маленький будинок з дерева на окрайку села, але все своє життя я провела у ньому. Пам’ятаю, як маленькими ніжками бігала по холодних дерев’яних підлогах, а мама сварилась на мене, щоб я взулась. Татусь ще сміявся кожен раз, коли я говорила про будинок, і казав, що побудував його ще мій прадідусь.

Тут я росла, пізнавала все нове, а згодом і привела нареченого для знайомства з батьками. Звідси я зібрала речі й покинула дерев’яні стіни, але лише на три роки, а потім повернулась без чоловіка, але з маленькою крихіткою, шлюб у нас не склався.

Батьки не стали мене проганяти, підтримали, обіцяли, що допоможуть, чим зможуть, а так і було. А потім їх не стало, а моя донька виросла й привела сюди зятя. А потім тут уже бігали новенькі маленькі ніжки моєї онучки. А тепер лише я ходжу навколо цих холодних стін.

Так не хочеться мені розлучатися з цим великим збірником спогадів та історій, але з кожним роком жити у ньому стає все важче. Стіни почорніли, будинок просів у землю й почав сиріти, мовчу вже про те, що робиться у підвалі і яке там «зібрання» щурів. Намагалися ми з зятем і донькою ремонти у ньому робити, все відновлювати, але вже через рік все повертається у минулий стан. Надто він вже старий для такого.

Живу я, до речі, сама, бо діти у місто давненько переїхали, тому, коли почула розповідь сусідки, що діти подзвонили їй і попросили збирати речі, бо переїжджають у будинок у сусідньому селі, то геть почала заздрити їй. Мені вже давно набридло самій жити, хотіла б з дітьми, але ж напрошуватися і не думала, а тут і вони самі мені зателефонували, повідомили, що готують для мене сюрприз. Я вже вся розцвіла й почала чекати, коли ж мені збирати речі, щоб жити з ними.

Забрали мене, поки без речей, думала, що сюрприз не хочуть псувати, от і словом не обмовилась. Поїхали у місто, гарний такий район, парк поруч, лікарня, я аж розцвіла. Квартира на другому поверсі, світла, велика, комфортна, і тут я вже не могла стриматися та запитала: «Діти, а чому ж ви стоїте? Покажіть мені, де моя кімнату! Де я тут житиму?»

Схоже, моє питання розчарувало дітей, і вони опустили голови, а тоді заговорила донька.

– Мамо, ну ви ж знаєте, що ми другу дитину плануємо у наступному році, а тут лише три кімнати. Не буде для вас тут місця, навіщо ж ви нам свято псуєте, самі ж все розумієте. Тим паче, хтось же має глядіти ваш кошик зі спогадами та котами, та й подруги всі ваші у селі, ви ж тут нікого не знаєте. Вибачте нам, мамо, але ми вас точно з собою жити не візьмемо! – промовила донька.

Я не стала далі слухати, вигадала якесь дурне виправдання, що у якоїсь подруги день народження і швиденько на автовокзал пішла, щоб у село повернутися. Йшла й ледь стримувала сльози, не могла я повірити, що це і був їхній сюрприз. Ніхто мене не наздоганяв та не зупиняв. Наступні три дні я провела у тиші, донька навіть не телефонувала, тоді я вирішила побороти свою гордість і зробила це сама.

Запитала, як вони, а вона й відповідає, що дуже зайняті, меблі потрібно докупити у квартиру.

От, не можу я себе зрозуміти. З одного ж боку розумію, що дітям хочеться щасливого й молодого життя, а я їм у ньому не потрібна та й мені переїжджати туди без кота старого не захочеться і самій незабаром сьомий десяток буде. А з другого боку, не можу повірити, що залишилась абсолютно сама та нікому не потрібна. Може, ніхто мені й нічого не винен і я сама накрутила себе, мов донька повинна мене звідси забрати? Чи таки повинна?