Не знаю, звідки в мене взялися сили, але коли я побачила, що моїй дитині загрожує Heбезпека, то я перетворилася на супергероя

Скільки разів я читала про те, що люди перед страх0м смерт1 ладні зробити таке, на що зазвичай в них не вистачало aні сил, ані спритності. На нeщастя, мені нещодавно самій довелося переконатися, що це правда.

Зараз я перебуваю у декретній відпустці. Чоловік цілими днями на роботі, подруги також зайняті своїми справами, а я бавлюся та доглядаю за дитиною. В нас з чоловіком пів року тому народилася донечка. Як ми раділи. Хоч й вагітність була незапланованою, але радість була безмежною. Батьки подарували нам окрему квартиру. Зробили для нас такий сюрприз. А ми навіть й не знали, що вони про все домовились за нашою спиною. Одразу з пологового будинку ми поїхали не додому батьків чоловіка, а на якусь нову адресу. Ні я, ні чоловік не здогадувалися в чому справа, аж поки не побачили у новій квартирі плакат з вітаннями та кульки. Сюрприз та подарунок вийшов на славу.

З чоловіком у нас все добре. Якось так вийшло, що наші обов’язки у родині розділилися самі собою. Я займаюся дитиною, він приносить гроші. А прибирання та готування їжу на тому, хто раніше звільнився. Жодного разу в нас не виникало серйозних суперечок.

Того дня я вирішила вийти з донечкою погуляти на вулиці. Нам нещодавно виповнилося пів року. Батьки вже почали сперечатися, на кого вона більше схожа. А нам з чоловіком головне, щоб росла здорова та щаслива. Зазвичай, я щодня виходила з нею на прогулянку до нашого місцевого парку. Так мені було зручно. Свіже повітря, немає шуму автомобілів, гарно заасфальтовані доріжки (не потрібно возитися з коляскою на кожній ямці), та й до нашої кварти недалеко. А то раптом станеться аварія з памперсом.
Для того, щоб дійти до парку, потрібно було перейти головну дорогу нашого міста. Чотири смуги. Водії по ній гасають так швидко, що напевно навіть й не помічають знаку про обмеження швидкості до шістдесяти. Я натиснула на кнопку світлофора та чекала. Біля мене почали збиратися люди, які також з нетерпінням чекали дозволу перейти на інший бік вулиці. Тут загорівся зелений, й ми почали рухатися.

Аж раптом мене щось смикнуло. Я автоматично повернула голову в лівий бік та помітила, що прямо на людей летить легковий автомобіль й геть не збирається гальмувати. Повернути назад я не могла. Напирали люди. Швидше перейти також не було можливості. Й більше ніхто не помітив, що на них насувається загроза. Звідки в мене у той момент взялися сили, я не знаю. Але коли я зрозуміла, що моїй дитині загрожує небезпека, я вихопила її з візочка й кинулася бігти. Люди вже також розбігалися.
А через кілька секунд автомобіль збив візочок й почав вертітися на дорозі. В мене був шок, але я розуміла, що щойно врятувала свою доньку від загибелі. Руки та ноги так трусилися, що довелося сісти прямо на землю. А маленька навіть й не прокинулася. Вона солодко спала й пускала бульки ротиком.