Я з донькою того дня їхали до бабусі у село. На автобус ми ледь встигли, обоє проспали. Зайшовши вже, я раптово розумію, що забула гаманець вдома, ні у сумці, ні у кишенях немає нічого, ні копійки.
Я вже й не знала, куди очі дівати, чую, що водій просить передавати гроші, а мене немає чим платити. І що робити?
Збоку сидить донька і запитує, чи нічого не трапилось. Прошу її відкрити рюкзака, я їй даю на кишенькові витрати, то у неї інколи є пару гривень, але й тут порожньо, лише іграшки та улюблена шоколадка…
Виходу не було, тому я вирішила ризикнути та передати наперед шоколадку. Чую, як спереду почулися смішки, але до водія таки дійшла шоколадка.
Нам з донькою пощастило, що водій попався з гумором, тому передав одну шоколадну цукерку, як здачу, яку донька швиденько взяла собі, як моральну компенсацію.
Ми підняли настрій усій маршрутці та головне зрозуміли, що поруч з нами завжди є тямущі та добрі люди!