Не0чікуваний заповіт: у нас би було власне житло, аби не жaдiбнicть дружини

Мене зовуть Леонід Валентинович. Мені 55 років. Моя дружина, Зінаїда Пилипівна, на 10 років молодша за мене. За час нашого спільного життя ми не змогли придбати власне житло. Отримували копійки, тому й жили у маленькій кімнаті комунальної квартири. Ледве кінці з кінцями зводили. Зіна працювала прибиральницею у школі. Її зарплата йшла повністю на квартиру. Я працював водієм. Ті гроші, що заробляв я, ми витрачали на проживання та допомогу синам.

Зіна вирішила щось змінити у нашому житті і вивчилася на майстра манікюру. Клієнток спочатку було не дуже багато, але все ж таки вони приходили до дружини. З однією із них Зіні вдалося налагодити тісний зв’язок. З Галиною Володимирівною, заможною пані похилого віку, моя дружина почала дружити.

Галина Володимирівна була самотньою. Вона часто скаржилася Зіні на життя. Дружина моя її вислуховувала і теж розповідала старшій подрузі про свої проблеми, особливо про труднощі з житлом.

Згодом їхня дружба стала настільки міцною, що ця клієнтка почала нас звати на відпочинок до свого маєтку за містом. Ми допомагали їй працювати в саду та на квітнику, а потім довгими вечорами сиділи за столом і спілкувалися.

Одного разу Галина Володимирівна не вийшла на зв’язок з моєю дружиною. Тоді Зіна поїхала до її маєтку. Довго стукала – ніхто не відчинив. Дружина зателефонувала до поліції. Коли зламали двері, то знайшли Галину Володимирівну мертвою. Результати розтину показали, що померла вона від інсульту декілька днів тому.

Після похорону ми дізналися, що Галина Володимирівна склала заповіт, за яким моїй дружині у спадок покійниця дарувала квартиру в місті. Ми були неймовірно щасливі від такого повороту подій. Раділи, як діти маленькі, коли перебиралися у нове житло.

Але моїй Зіні стало цього замало. Галина Володимирівна була дамою багатою. Тому моя дружина вирішила увірвати долю від спадку, діючи через рідню покійної. Як то кажуть: «Беруть завидки на чужі пожитки».

Зіна відшукала двоюрідного брата Галини Володимирівни. Вона була впевнена, що родич віддячить їй за те, що про спадок сповістила. Але трапилося непоправне: він навіть «спасибі» не сказав. А ще й оскаржив заповіт, мовляв його сестра находилася на обліку у психіатра, тому не могла при  розумі віддати квартиру чужим людям.

Заповіт суддя визнав недійсним. І нам довелося покинути квартиру. Якби не жадібність моєї дружини, ми б і досі жили там. Залишилися ми ні з чим. Наче у казці про рибака та золоту рибку.