Першим у нас був син. І я і чоловік радісно приймали вітання від всіх, але бабуся з його сторони не стала нас вітати, а лише коротко промовила: «Син це добре, але ще обов’язково доньку народіть!».
Її слова для нас видалися смішними, адже тоді ми про це особливо не думали, раділи появі сина.
Згодом життя перевернулось так, що у нас більше не могло бути дітей, тому ми віддавали себе на виховання сина. Робили все, б він виріс мудрим, добрим та вихованим хлопцем. Але бабуся все одно невтішно махала головою і промовляла: «Недаремно говорять, що син лише до весілля з батьками, а донька до кінця життя!».
З часом мене почали хвилювати її слова, але я заспокоювала себе тим, що перш за все залежить від виховання, а ми робимо чоловіком усе, щоб можна було гордитися сином і бути впевненим, що він не покине нас.
Час пробіг швидко. Чоловіка не стало, а через кілька років син одружився.
Поговоривши зі сватами та молодятами ми прийняли рішення, що вони житимуть окремо, але я й уявити не могла, як це вплине на наші стосунки з сином. Ми майже припинили спілкуватися, я бачу його лише на свята.
Мені подобалась невістка, проте тривало це до того моменту, поки вона не стала нею офіційно і не почала налаштовувати мого сина проти мене. Саме її потурання стали причиною того, що син майже припинив приїздити до мене у гості, а телефонував дуже рідко і ми перемовлялися лише кількома фразами.
Мене дуже ображає те, ким став син, адже ми виховували його зовсім інакше, а у висновку бабуся, яка говорила, що син буде з нами лише до свого весілля, була цілковито права.
Я знаю, що зі свекрами вони підтримують чудові стосунки, бувають у них на вихідних беруть з собою на відпочинок, а зі мною вони спілкуються так рідко, що я дізнаюсь про всі новини від чужих людей. Невже це правда, що сини так легко забувають про своїх мам, коли у них з’являється теща та дружина? Чи, можливо, я таки десь допустила жахливу помилку?
