Неочікуване щастя, якого ніхто не бажав

Думка народити ще одну дитину ні разу не приходила батькам у голову. Переживши вaжкi пoлоги, тривале відновлення, пiсляродову дeпpeciю, постійні пpoблеми зі здоров’ям і  матеріальні тpyднoщі, мама зважилася зайнятися маленьким бізнесом. Хотілося хоч якось матеріально підтримати сім’ю. Батько наш був  військовим, тому вдома його практично не бувало, а коли й з’являвся, то не зовсім у твepeзoму стані.

Через ці всі події родина зовсім розділилася. Кожен із батьків постійно зайнятий, ми з братом самі собі господарі. Усе йшло до розвалу, але одного дня родина назбирала певну суму грошей на давно омріяний відпочинок у Карпатах.

Які ж прекрасні були ті дні! Після щоденних рутинних справ ми потрапили у справжній сніжний рай. Ми з братом катались на лижах, відвідували екскурсії, милувалися засніженими горами під час пересування на канатній дорозі. А вечорами пили міцний чай з лимоном і спостерігали, як палає вогник комину. Батьки в цій обстановці дуже зблизилися.  Вони захопилися одне одним, красою навкруги, розслабилися, помолоділи, стали закоханими і щасливими. То були одинадцять днів справжньої казки для нашої родини.

А через півтори місяці після повернення все стало ще гірше. Мама ночами плакала на кухні, батько весь час нервово лаявся, вони постійно щось там з’ясовували, намагаючись приховувати всі негаразди від нас з братом. На на відміну від брата, мені було 15, і я все прекрасно зрозумів, коли знайшов на полиці ванної кімнати білу стрічку, а на ній дві яскраво виражених червоних смужки. «Наша сім’я стане більшою,»  – подумав я. Та й мої думки підтверджували крики тата, яких хотів переконати маму, що не потрібно додавати собі ще проблем, бо й так бідуємо. Мати ж у свою чергу викрикувала одну єдину фразу: «Я більше туди не піду» (я чітко розумів, що вона мала на увазі, адже на уроках біології нам нещодавно розповідали про статистику абортів у нашій країні).

Пізніше вже всі розуміли, що мама чекає дитину, а тато категорично проти цього. Усі постійно щось  радили, кудись відправляли маму, нав’язували свою думку. Але мама була налаштована серйозно.  Важко було спостерігати весь цей негатив, що постійно відбувався у п’ятдесяти  квадратних метрах нашої квартири. Батьки постійно зачинялися на кухні, звідки долинали лише крики, і не було ніякого натяку на взаєморозуміння. Братові на той час було лише 8, тому він мало що розумів. А мені доводилося аналізувати все почуте й побачене наодинці.

Улюблена бабуся теж не підтримувала маму, бо після кожного її приходу вона надовго зачиняла у ванній і, схлипуючи сльози, відкручувала водний кран, щоб ніхто не чув, як вона ридає. Після чергового скандалу, я підійшов до матусі і міцно її обійняв, сказавши, що я все знаю і підтримую її вибір. Я сказав, що дуже мрію про маленьку сестричку,  і разом ми з усім впораємося.

Мама тоді враз перестала плакати і, здається, за довгий період часу глянула на мене як на дорослого хлопця. До того вона не розуміла, що я вже виріс. І зараз, через багато років я розумію, що в той момент ми з братом зробили правильний вибір, підтримавши маму. Адже лише ми були її справжніми друзями в той час. Діти, яких вона вже народила.
Але тато стояв на своєму суворо застерігаючи: «Залишиш дитину  – сім’я розвалиться».

Він не міг вибачити бунт дружини, стосунки повністю розладилися. З невісткою повністю припинили спілкуватися татові батьки. Бабуся й дідусь тепер передавали подарунки нам із братом через сусідів. Мама не відповідала на їхні дзвінки. Ситуація склалася не з найкращих.

Подруги мами теж зухвало ставилися до її рішення, коментуючи, що ти вже не молода і живе на одній картоплі. Вони застерігали маму, що вона не зможе працювати з немовлям на руках. І аргументи були серйозні. Але серйознішим виявилося рішення мами – народжувати. Проходив час і майже до останнього місяця вагітності мамі вдавалося працювати, їздити за товаром до Хмельницького, тягати важкі сумки, коли ми не могли їй допомогти. Але все таки роботу, яку так важко вдалося підтримувати, не покидала. Зрештою, зачинила точку до кращих часів, коли вже стало вкрай важко. Я не знаю, як виживають жінки в таких складних умовах, де беруть того терпіння й наполегливості, щоб вижити. І до того ж залишитися позитивною і радісною людиною.

Тато пиячив, постійно погрожуючи піти від нас, але не йшов. З мамою вони не розмовляли, спали у різних кімнатах (батько спав на кухні), інколи серед ночі починалися в нього «нервові зриви», тому трощив все, що потрапляло під руки. Гадаю, то був найскладніший момент для нашої родини, свого роду перевірка всіх і кожного.

Я намагався повністю взяти на себе турботу про брата. Домашні справи у мене не дуже вдало виходили, але доводилося робити, поки мама заробляла нам на хліб. Тато, на жаль, лише себе жалів, пропадаючи ночами в забігайлівках та відвідуючи квартири чужих тіток. Але я не мав права йому дорікати, все ж таки це тато. Та розрадити цю всю рутинну обстановку вдалося чудовому маленькому ангелочку.

Із самого раночку я прокинувся від сигналу швидкої у нашому дворі. Ми із братом дуже хвилювалися за маму і  майбутнє немовля, але поїхати нам не дозволили. Залишившись вдома, ми по-дитячому молилися, просивши в Бога, щоб все було добре. А тато, якраз повернувшись з чергування, дізнавшись, що сталося, теж захвилювався. Побіг до лікарні, де йому повідомили: «Вітаємо, татусю. Дівчинка 3.900 і 50 см».
У прекрасний літній день народилася наша молодша сестричка Марійка. Разом із нею в наш дім повернулося щастя, посмішки, світло, радість, мир і покій на довгі роки. Вона зуміла помирити батьків і родичів. Адже діти – це велике щастя. Ми усі старалися виховувати нашу Марійку доброю дівчинкою. І як ви думаєте, хто зараз основний у нашій родині? Хто найгарніший, наймиліший, найхитріший? Звичайно, наша сестричка. Ми з братом виросли і покинули батьківський дім. А вона тепер опора і підтримка наших батьків. Наше щастя, яке зуміло всіх розрадити.

Ця історія змушує кожного задуматися і зробити висновок, що не потрібно бути таким чоловіком. Потрібно підтримувати і любити свою дружину завжди, а особливо в період вагітності. Тому що діти не повинні жити і народжуватися в такій атмосфері. Адже це негативно впливає на їхню психіку і на майбутні вчинки.
Я щиро радію з того, що ми зуміли врятувати нашу сім’ю і тепер у мене є ще одна подружка, яка завжди рада мене бачити у батьківському домі.

А як би ви прокоментували дії кожного члена нашої родини?                                                                                                    

Оцініть статтю
ZigZag
Неочікуване щастя, якого ніхто не бажав