Нерідною була Марині Степанівні ця дівчинка. Але вона вирішила забрати Варвару до себе

Марина Степанівна була суворою і принциповою жінкою. Коли з кимось зустрічалася, зажди трималася на відстані від них. Була у жінки позиція: не підпускати до душі нікого близько, щоб потім боляче не було.

Вона одна виховувала доньку. Людмила виросла доброю та чуйною дівчиною. Марина Степанівна нею натішитися не могла. Сподівалася, хоч донька знайде собі достойну пару та буде щасливою.

Але не так сталося, як гадалося. Привела Людочка Кирила до неї знайомитися. Представила його як свого майбутнього чоловіка. Кирило був старшим аж на вісім років. Розлучений, мав доньку Варвару, яка з ним жила.

Довго відмовляла Марина Степанівна Людмилу від цього необдуманого вчинку:

– Ну нащо він тобі? Розлучений він. Ще й з причепом. Навкруги – повно неодружених хлопців!

– Мамо, як ти можеш так говорити? Діти – це не тягар! Я люблю Кирила! А Варя для мене немов дочка рідна!

– Ти собі життя псуєш таким рішенням!

– Я прийняла вже це рішення! Воно не обговорюється! Ми з Кирилом одружуємося!

Людмила була принциповою та упертою, як і її мати. Марина Степанівна лише наголосила доньці, що вибір її не підтримує.

Людмила і Кирило одружилися, зняли квартиру. Вони приходили до мами кожні вихідні та на свята, але приймала вона їх холодно. Кирилу не подобалося ставлення тещі, але заради дружини він був готовий терпіти.

Варвару, рідну доньку Кирила, Марина Степанівна не ображала. Жінка чудово розуміла, що діти не винні у гріхах своїх батьків. Вона дарувала дівчинці подарунки, балувала її, читала їй книги, готувала смаколики. Варя вважала Марину Степанівну своєю справжньою бабусею, дитина не помічала негативного ставлення з боку жінки до своїх батьків.

Одного разу у Марини Степанівни було погане самопочуття. А тут якраз зять зателефонував, щоб запросити її на Новий рік у гості. Теща накинулася на Кирила, вони знову полаялися. Жінка, звичайно, потім зрозуміла, що даремно насварила зятя, але вибачатися не збиралася. Усе чекала, доки діти знову зателефонують. Але вони цього не зробили. Марина Степанівна все чекала, чекала і ображалася.

Аж раптом пролунав дзвінок. Телефонували з поліції. Марині Степанівні повідомили, що її донька та зять загинули під час пожежі. У неї серце закололо. «Не може бути цього! Це помилка!» – думала вона, коли заходила до відділення поліції. «А як же онучка? Її імені не називали. Значить, це точно помилка!»

Але то було правдою. Варвара була у садочку тоді. Кирило повернувся з нічної зміни і приліг відпочити удень. У Людмили теж вночі безсоння було – дуже вона переживала через сварки з мамою. Вона теж лягла спочити біля чоловіка. Від несправної проводки на гірлянді розпочалася пожежа. Пожежникам вдалося її загасити, але чоловік з жінкою задихнулися від чадного газу.

Серце Марини Степанівни розривалося від болю. Через свою гордість та дурість вона не змогла зберегти нормальні стосунки з дочкою та зятем. А тепер їх більше немає.

Жінка почала розпитувати за Варю. Їй сказали, що дівчинку забрали до притулку. Марина Степанівна хотіла повернути те єдине, що у неї залишилося – онучку. І ніхто їй не зміг сказати, що вона  чужа цій дитині. У дівчинки нікого не було, окрім неї. І вона обов’язково повинна була забрати Варвару до себе!