Невістка стала рідною донькою, а син покинув!

– Мамо, знайомся. Це Іра. Вона буде жити з нами, — цими словами мене ш0кував син. Переді мною стояла висока, струнка, красива дівчина. Відразу у мене з’явилося бажання нагодувати її. Іринка з першого погляду викликала у мене симпатію та довіру. Справді, вона була неймовірної вроди, проте її очі чомусь були сповнені смyткy та жaлю.

Мені нічого не залишилося робити тільки, як запросити їх на кухню за стіл.

– Мені от цікаво, як довго ви знайомі? Чому вирішили не, як нормальні люди, спочатку одружуватися, а потім жити разом? – різко запитала я.

Відверто кажучи, мій син, Рома, мав багато дівчат і дуже часто їх змінював. Стосунки у нього були непостійні та нестабільні. Звісно мені це не подобалося, адже він просто на просто грався почуттями дівчат. Я часто йому проводила виховну годину, розмовляла та пояснювала, що так не можна робити, це аморальні вчинки. Побачивши цю дівчинку, відразу зрозуміла, що не хочу, аби мій син вчиняв з нею, як і з іншими.

– Іра сирота, виросла в дитячому будинку. Їй не було і місяця, коли мама викинула на вулицю, просто залишила біля смітників, ніби це не дитина, а якась не потрібна річ, — сказав Роман.

– Від нашого знайомства не так вже й багато часу пройшло, проте ми двоє впевнені, що кохаємо одне одного. Тому хочу, аби моя наречена жила зі мною поруч, а не в жахливому гуртожитку, — продовжував пояснювати син.

– Я це розумію. Але не розумію одного, чому ви не розпишетеся? Мені подобається Іра, але наполягаю, щоб ви розписалися! – відповіла я.

– Як скажеш, мамо. Уже завтра підемо в РАЦС. – невдоволено промовив Рома.

– Оце правильний чоловічий вчинок. Синку, пишаюсь тобою! – весело сказала я.

Я багато спілкувалася з Ірою. На перший погляд, розумною та свідомою дівчиною. Як з’ясувалося, вона навчається на фармацевта в університеті, має великі плани на майбутнє.

– Мамо, навіщо ти примушуєш мене одружуватися? – різко запитав син маму, щойно Іра пішла.

– Сину, я ні в якому разі не заставляю тебе одружуватися. Якщо ти привів додому цю дівчину, отже, любиш її. Дуже не хочу, аби ти був подібний до свого батька, якого вічно було потрібно вчити, як правильно поводити себе з жінками.

– Дівчина і так багато натерпілася від життя! Я не дозволю тобі скривдити її, — різко сказала я, розвернулася та пішла.

Через деякий час Роман та Іра все-таки розписалася. Організували невелике весілля та відсвяткували. Моєму щастю за сина не було меж. Згодом Іра стала для мене як рідна дочка. Я її полюбила всім серцем.

– Мамо, у мене для вас новина, не знаю чи хороша, чи погана, — тихо промовила Іринка.

– Дитино, не лякай мене. Що трапилося? Розповідай.

– Сьогодні ходила в лікарню. Там мені сказали, що я вагітна. Не знаю, як мені бути, — відповіла дівчина.

– А як тобі бути? Радіти, звісно! Та народжувати. А якщо переживаєш, що не встигатимеш з навчанням, то не хвилюйся. Я тобі допоможу, чим тільки зможу. Спочатку візьмеш академічну відпустку, а згодом повернешся у звичайний режим або переведешся на заочну форму навчання. Я буду тобі допомагати, обіцяю, — відповіла я та обняла невістку.

– Боже, дякую вам! Не вистачає слів, аби висловити вам свою вдячність. Чесно, ви мені заміняєте рідну матір. Страшно уявити, щоб я робила без вас! – сказала Іра та розплакалася.

Пройшов час, дівчина родила двійню. Я була безмежна рада, дитина – це щастя, а дві дитини – це подвійне щастя. Єдиний, хто не радів, мій син. Він був злий та агресивний. У батька вдався.

– І нащо я це все затіяв? – бідкається Роман. – Жив би собі сам, не мав би ніяких клопотів, а тепер ще ці двоє.

– Як ти взагалі смієш таке говорити? У тебе чудова жінка, прекрасні діти! – насварила я сина.

– Ні слова більше, ти й так заставила мене одружитися! Ти у всьому вина. Бачиш, що з цього вийшло? Щаслива? А я ні! – кричав у відповідь Рома.

Невдовзі ми забрали Іру та дітей додому. Я з усіх сил допомагала невістці з внуками. Син вирішив жити в вітальні, вдома ніколи не бував, лише ночував. Час від часу помічала, як бідолашна Іринка плакала в подушку. У неї зараз такий важкий період у житті, та ще й без підтримки чоловіка. Мій син взагалі не звертав увагу на доньок.

– Мамо, я прийняв рішення: подавати на розлучення! – заявив Рома.

– Довго думав? Як у тебе язик повертається, щоб таке казати?! Куди, по-твоєму, Іра має йти з двома малими дітьми?

– А мені байдуже! Я не просив, аби вона їх народжувала.

– Ти маєш рацію. Це я просила Іру, аби вона народжувала. Тому я не дозволю, аби вона шукала собі дах із двома дітьми! Будеш розлучатися? Розлучайся! Проте знай, що Іра та діти будуть жити зі мною в моїй квартирі, — рішуче відповіла синові.

– Ти в здоровому глузді? Вона тобі ніхто, а я твій рідний син… не забувай про це! – кричав на мене Рома.

– Іра для мене стала як рідна донька. Моє рішення незмінне. У мене все. Роби, що хочеш, я тебе попередила.

– Я тебе почув, мамо! Я йду!

– Іди собі, бувай! – гримнула я.

Наступний день розпочався з того, що Рома збирав свої речі та забрався геть. Через місяць подав на розлучення. Іра важко переживала те, що чоловік її покинув.

– Доню, ти головне не хвилюйся. Він вчинив так само, як і його батько, який покинув мене відразу після народження сина. Знай, що я завжди буду поруч та допомагатиму, — зі сльозами на очах промовила я до невістки та обняла її.

– Але ж він вам не чужа людина, це ваш син. Фактично, я стала причиною, чому він пішов із дому, — виговорювала свої переживання Іра.

– Його ніхто не примушував. Це його добровільне рішення. Я його не виганяла з дому. Відверто кажучи, мені соромно, що з мій син виріс такою людиною, — заплакала я.

– Мамо, дуже вам дякую. Не знаю, як би я без вас була.

– Досить плакати! Ходімо краще дівчат покупаємо.

З того часу пройшло шість років. Іра закінчила університет, влаштувалася на роботу. Натомість я пішла на пенсію та присвятила себе повністю внучкам. Протягом цих років ні я, ні Іра не знала, куди подівся Рома.

Ясна річ, що жодних аліментів він не сплачував. Син нагадав про себе, коли прийшла повістка із суду, в якій йшлося про розподіл квартири. Рома не знав, що я вже давно прописала у квартирі й невістку, і дітей. Ввечері з роботи повернулася Іра. Я мовчки дала їй повістку. Вона уважно прочитала та сказала:

– Мамо, ви не переживайте, я давно вже все продумала. Незабаром мені дадуть квартиру, куди я переїду з дітьми. А ваша квартира нехай дістається Роману. Все-таки він ваш син. Нехай собі живе тут, — спокійно промовила Іра.

– Доню, мені було відомо, що ти скоро отримаєш квартиру, але так боялася вашого від’їзду. Можливо, у тебе в планах і мене з собою забрати? – радісно запитала я.

– Звісно, а куди без вас, мамо? Ми усі разом переїдемо, — посміхнулася Ірина.

– Я ще думала над тим, що ти красива та молода жінка. Тобі потрібно шукати чоловіка. Я буду дуже щаслива за тебе, якщо ти знайдеш своє щастя.

– Та навряд чи я його знайду. Був у мене один чоловік. Ми разом працюємо. Постійно дарував квіти, залицявся, турбувався, а потім і заміж покликав. Але, коли я йому сказала, що маю двох доньок, він відразу змінив своє рішення. Думаю, все-таки мені одній буде краще. У мене ось є два щастячка малих. Що ще потрібно? Маю прекрасну роботу, чудових дітей, добру матусю, дах над головою. Головне, щоб ми всі були здорові. От і все, — відповіла Іра.

Я не змогла стримати сліз та розплакалася. Міцно обняла свою доньку. За ці роки вона стала для мене справді рідною та близькою людиною. Безмежно була вдячна долі, що подарувала мені таку невістку й чудових внучок. Якби не вони, зустрічала б я свою старість на самоті. А тепер я маю справжню щасливу сім’ю.