Ні донька, ні син не приїхали її привітати з сімдесятиріччям! Вона святкувала свій ювілей на самоті

Минув рік з дня, коли ми познайомилися з цією бабусею.

Я досі пам’ятаю той день, коли ми познайомилися з Лідією Степанівною. Нам привезла її донька. Звичайно, як це часто буває. Діти не хочуть признаватися батькам у скоєному, і ця «честь» знову випадає на нас. Я не могла зрозуміти її вчинку, бо якщо вже позбуваєшся рідної мами, то хоч знайди кілька слів, щоб повідомити їй про це й втішити якось.

Лідія Степанів виявилась дуже веселою й доброю старенькою. Вона ніколи не покидала думок про своїх дітей, розповідала нам, які вони хороші, мов не помічаючи, що вони її залишили у будинку для людей похилого віку назавжди. Навіть, коли донька приїхала всього три рази за рік, вона не покидала думки, що скоро покине це місце.

Ми не вперше стикалися з такою впевненістю, тому не дивувалися.

Вчора Лідії Степаніїній виповнилось 70 років. Ми привітали її всім нашим складом й подарували торта. Коли вона задувала свічку, то тихенько промовила так, що тільки я, що тримала торт, змогла почути: «Нехай син сьогодні приїде».

Весь день вона провела в очікуванні дітей, але ніхто так і не приїхав. Ввечері вона покликала мене до себе.

– Я знаю, що ти чула, що я побажала!

– Так, вибачте, якщо якась засоромила вас.

– Та ні, що ти таке говориш! Я просто хотіла розповісти тобі правду. Я постійно говорю про те, які у мене хороші діти й забуваюсь розповісти, яка з мене погана мама. Я виховувала доньку й сина, але всю свою увагу і любов віддавала саме доньці, бо інакше не вміла. Звичайно, син це помічав й намагався якось привернути мою увагу, а мене це ще більше відштовхувало, бо я починала бачити власні помилки. Потім ми з ним зовсім посварилися, і я залишилась жити з донькою. А потім прийшов зять, він мене чомусь не злюбив і ось змусив доньку відправити мене сюди. Я б так хотіла побачитися з сином, сказати, що люблю його не менше, просто не вміла це показати, але боюсь, що цього не станеться! Минуло 10 років з нашої останньої зустрічі…

Після нашої розмови мені хотілось плакати, мені було шкода Лідію Степанівну, що так звинувачувала у всьому себе.

Біля виходу я побачила гарно одягненого чоловіка з букетом ромашок.

– Вибачте, а Лідія Степанівна у якій палаті? – запитав він у мене. І я миттю стерла сльози, що набігли на очі. Він здивовано поглянув на мене, а я не могла йому нічого пояснити, бо була дуже щасливе, що бажання нашої іменинниці збувається!