Ми з дружиною очікували на появу нашого маленького продовження. Хоч я й чоловік, однак завжди мріяв саме про доньку. Адже дівчатка, вони кращі за хлопчиків.
Не такі розбишаки і завжди слухаються батьків. Та й дочок завжди більше люблять, бо з синів намагаються виховати справжніх чоловіків.
У нас народилася дівчинка. Ми одразу ж придумали, що її ім’я буде Юліанна. Мені подобалося воно, та й дружина не була проти.
У день хрестин Юліанночки я почувався чудово. Я був найщасливіший у світі. Тримаючи на руках цю маленьку істоту, молоду людину – я не міг стримувати своїх емоцій і сліз.
Якби тоді я знав, що буквально за якусь годину відчую і найбільший біль в житті. Ох, якби я тільки знав. Мої батьки приїхали на хрестини, зайшли до нас в квартиру. Ми чекали і на інших гостей, щоб всім разом поїхати до церкви.
Мама раділа тому, що стала бабусею. Тримала на руках та цілувала нашу Юліанку. Потім простягнула її на руки моїй тещі. Та щастя було не довгим.
За хвилин десять моя мама просто впала. Ми подумали, що вона втратила свідомість. А вона – n0мe pла. У мами обірвався тромб. Її не стало за секунду.
В той момент я відчував найбільший біль в житті. Я просто ридав. Навіть й слова сказати не міг. Та й повірити, що мами не стало теж не міг.
Я й уявити не міг, що таке може трапитися. Юліанну в той день ми так і не охрестили.
Це вже зараз я трохи відійшов від того, що відбулося. І тепер думаю, що таки добре, що моя мама ще встигла побачити мою дочку. Відчути щастя, подивитися на той маленький носик і пальчики. Адже могло бути і інакше.
Так, мене болить, дуже болить. Я досі інколи плачу. Але моя донечка, моя Юліанна, мене відволікає від суму. І, до речі, дочку ми охрестили з церковним іменем її бабусі, моєї мами. Дружина каже, що моя мама стала ангелом-охоронцем Юліанки.
