Останнім часом я дуже нервуюся і переживаю. По своїй натурі я зовсім не ревнива людина. Однак все частіше ловлю себе на думці, що саме так в мені починає проявлятися ревність. Я не знаю, що мені робити і як змусити себе довіряти чоловіку. Хоча я йому довіряю, але моє серце не на місці.
Та й нервуватися у моєму стані не бажано, точніше і зовсім не можна. Таки я на шостому місяці вагітності і всі мої хвилювання тим чи іншим чином будуть позначатися на моїй дитині.
З чоловіком ми одружилися два роки тому. Познайомилися на роботі. Я саме влаштувалася в компанію.
Ігор був одружений і має сина Микиту. Та коли ми познайомилися він вже був розлучений. Тому я не забирала батька від дитини.
Весь цей час чоловік зустрічається з сином, цікавиться ним і проводить багато часу на вихідних з Микитою. Я ніколи й не була проти, адже це його частинка і він його безмежно любить.
Останнім часом щось в мені змінилося. Думаю, що тут і гормональний фон має значення. Я почала ревнувати чоловіка. Мені постійно в голову лізуть дурні думки, що він спілкується з колишньою дружиною і у них можуть повернутися старі почуття.
Анна, мама Микити – досі не вийшла заміж. Вона самотня. Тому й дуже ласкаво спілкується з Ігорем.
Спочатку я думала, що таке дружнє спілкування – це норма. Вони ж батьки і створюють хорошу атмосферу, щоб не страждав їхній син. Та й Ігор добре допомагає їм. Купує все необхідне, допомагає матеріально. Якщо Микита захворіє – мчить навіть у пізній вечір на автомобілі до них.
А я все частіше ловлю себе на думці, що не хочу, щоб мій чоловік спілкувався з колишньою дружиною. При перших таких разах мого хвилювання – я себе заспокоювала. Зараз я почала вигадувати дивні речі, лиш би не відпускати Ігора туди самого.
Так, я напрошуюся з ним. А вагітним відмовляти не можна, самі знаєте. Я навіть з чоловіком піднімаюся на шостий поверх пішки, щоб забрати Микиту і поїхати разом кудись гуляти.
Чоловік це сприймає нормально, адже мені потрібно більше рухатися. А я боюся, що одного дня він мене розкусить і зрозуміє наскільки сильно я його ревную.
А моїй дитині також потрібний батько. А якщо Ігор нас покине і повернеться до сина і колишньої дружини?…
Комусь розповісти про свої здогадки я теж соромлюся. Ще подумають, що я якась ненормальна. Тому тримаю все в собі. А це, знаєте, теж не легко.
Я розумію, що мені потрібно взяти себе в руки і заспокоїтися, потрібно нормально доносити свою дитинку. Але як це зробити – не знаю. Ну не хочу я, щоб мій Ігор спілкувався з Анною.
