ЖИТТЯ

Ocтaннi сили вже майже пoкинyли мого чоловіка, і тут він прошепотів: «Коли мене не cтaне, прийде до тебе цуценя, не вигaняй його, забери до себе. Він тобі щастя принесе»

Я вийшла заміж у 25 років. До того ми з Андрієм зустрічалися всього пів року. Це була доля, адже ми дуже кохали один одного. Ми справді жили душа в душу, навіть ніколи не свaрилися цілих 20 років. Але дітей Господь нам не дав. Ми планували вcинoвити, та так чомусь і не зробили цього. А потім чоловік зaнeдyжaв…

Мій Андрій завжди був міцної статури чоловіком. Він ніколи нічим серйозним не хворів навіть. За 19 років шлюбу Андрій, напевно, брав на роботі всього п’ять чи шість лікарняних, і то через застуду. Саме тому звістка про те, що в чоловіка рак, просто вибила мене з колії. Саме я наполягла на тому, щоб ми поїхали в столицю, і там чоловік пройшов перевірку ще раз, але надії не було – діагноз підтвердився.

Спочатку я взагалі не розуміла, як в Андрія може бути таке серйозне захворювання. Він же тільки на слабкість, ломоту в тілі та постійний головний біль скаржився, та й виглядав майже здоровим. Але вже через місяць після того, як чоловіку поставили діагноз, він схуд на тринадцять кілограмів та зовсім змарнів. Чоловік мій був високий і коренастий, під 1,9 метра зростом, а важив він завжди понад 90 кілограмів, тому бачити його під час хвороби мені було фізично боляче. Вже через чотири місяці мій чоловік був начебто меншим за мене.

Реклама

Ми боролися за його життя всіма доступними методами, та нічого не допомагало. Лікарі розводили руками. Я спочатку дуже злилася, кричала, я виливала весь свій гнів на лікарів. Потім почала плакати та звинувачувати в усьому хворобу. Далі – звернулася до Бога, але він, напевно, не чув мої молитви.

Натомість мій чоловік навіть в останні місяці не втрачав свого оптимізму. Він завжди був дуже добрим та веселим чоловіком. І якщо мене його хвороба змінила, змусила злитися на весь світ, то його нічого не могло змінити. Чоловіка обожнювали лікарі та медсестри, бо він завжди вмів доречно пожартувати й не боявся сміятися з себе.

І хоча повинно було б бути навпаки, та під час всієї цієї боротьби саме чоловік мене підтримував найбільше. Я намагалася завжди бути оптимісткою при чоловікові, та іноді, коли він засинав я плакала прямо біля його ліжка. Декілька разів він мене на цьому ловив. Одного разу чоловік прокинувся та сказав: «І як ти тепер без мене, моя маленька дівчинка». «Яка ж дівчинка. Мені вже майже 45 років!» «Не «вже», а «тільки» 45 років!» Ось так він завжди змушував мене посміхатися, навіть в ті тяжкі часи.

Через декілька місяців чоловікові стало гірше. Усе більше часу він проводив у забутті. Одного разу, вже перед самим відходом, він раптом прийшов у себе. Це сталося після двох днів забуття, я вже й не сподівалася побачити його прекрасні очі та почути такий рідний голос.

Останні сили вже майже покинули мого чоловіка, і тут він прошепотів: «Коли мене не стане, прийде до тебе цуценя, не виганяй його, забери до себе. Він тобі щастя принесе» Після цього чоловік знову закрив очі. Через день його не стало.

Після смерті чоловіка я майже забула про те, що він тоді сказав. Було й так багато турбот, тому я зовсім не думала ні про яких цуценят. Тим паче, що жила я у квартирі, яку ми купили разом з чоловіком, і не думала, що там можна тримати собаку.

Горе буквально поїдало мене зсередини, тому я навіть була змушена взяти відпустку на роботі. Точніше на цьому наполіг мій начальник. Одного дня, коли я в черговий раз так і не змогла нічого зробити, він просто підійшов до мене та запропонував написати заяву. Я погодилася, хоча раніше мені здавалося, що у нашій з чоловіком великій квартирі сама я просто зійду з розуму. Мені здавалося, що це гарна ідея – відразу вийти на роботу, бути між людьми, але правда була в тому, що я не могла ні з ким спілкуватися і точно не виконувала свої посадові обов’язки.

Тож я зачинилася у своїй квартирі на цілий місяць. Та я недовго була сама. Рівно через два тижні після смерті чоловіка хтось подзвонив у двері. Спочатку я подумала, що це сусідські діти жартують, та потім опустила голову вниз і побачила цуценя!

Я, звичайно, відразу згадала слова чоловіка. Та я сумнівалася, чи слід брати собаку до себе. Але він все вирішив за мене: швиденько пробіг у мене під ногами й влаштувався на улюбленому кріслі мого чоловіка. Цуцик швидко заснув, а я пішла готувати омлет.

Коли страва була готова, пес раптово прокинувся й підбіг до мене. Він потерся об мою ногу, начебто просячи, щоб я й з ним поділилася. Чоловік мій також любив омлет з ковбасками та овочами, тому я вирішила назвати пса Омлетом.

Омлетик швидко ріс. А потім і справді став мені допомагати. Одного разу я прокинулася посеред ночі з сильним болем у грудях. Я не могла навіть спокійно вдихнути, просто хапала ротом повітря. Тут до мене підбіг Омлетик і поклав голову на груди. Поступово біль почав вщухати, дихання вирівнялося. Вже за декілька хвилин я заснула, а вранці прокинулася бадьорою, як ніколи.

Іншого разу я поставила чайник на газ, а сама заснула, та так міцно, що не почула, як вода з чайник загасила вогонь. Омлет почав так голосно гавкати, що я нарешті прокинулася. У квартирі тоді вже дуже смерділо газом – пес мене знову врятував.

До цього я не вірила в містику чи переселення душ. Але в мені все зміцнювалося відчуття, що це сам чоловік до мене повернувся в образі Омлета. Він не раз мене рятував, мав звички мого чоловіка, до того ж з ним душевний біль справді відступав, я більше не почувалася такою самотньою.

Приблизно через рік після смерті чоловіка ми прогулювалися в парку. Тут пес став мне тягнути силою в інший кінець парку. Він був дуже наполегливим, тому я піддалася. Ми зупинилися біля лавки, на якій сидів хлопчик років семи. Він плакав, але, побачивши нас, швидко витер сльози. Омлет підійшов до нього та ткнувся мордою йому в ноги. Хлопчак здригнувся, але я заспокоїла його тим, що пес у мене добрий і любить дітей.

Довго я не могла розговорити хлопця. Але все-таки мені вдалося. Я дізналася, що батьки його померли два роки тому, і з того часу він виховується в дитячому будинку. Йому там не подобається, і він хоче додому, але дому в нього більше не було! Андрій, а саме так звали хлопчика, сказав, що він втік і не хоче повертатися в дитячий будинок. Я його вмовила повернутися й пообіцяла завтра прийти.

Сама ж я в той же вечір проконсультувалася зі знайомим про те, які документи потрібні для всиновлення. Він сказав, що мені можуть відмовити через те, що я не маю чоловіка, тому майже вночі я прибігла до сусіда-холостяка й домовилася про фіктивний шлюб у випадку потреби. Я хотіла якнайшвидше забрати Андрія до себе, адже зрозуміла – це мій син!

Коли я завітала до директора дитячого будинку наступного дня, вона розповіла, що Андрій – важка дитина, ні з ким ніколи не зближується, майже не розмовляє, часто втікає. Вона запропонувала мені обрати іншу дитину, та й молодшу можна було підібрати – он у них скільки малечі, що й не пам’ятають, чи були в них колись батьки. Але мені потрібен був саме Андрій!

Коли Андрій мене побачив, то дуже зрадів, навіть обійняв. Я сказала йому, що можу забрати його додому, пообіцяла, що зі мною йому буде добре. Андрій подивився на мене здивовано, я вже подумала, що він відмовиться, але він заплакав і запитав, чи правда це.

Уже через декілька місяців мій син був удома. Він довго не вірив, що залишиться в мене назавжди. Коли я читала йому казки на ніч чи ми разом дивилися фільм, він завжди тримав мене за руку, начебто боявся втратити. Ще не скоро він почав називати мене мамою, але це сталося!

Ось так і справді цуценя принесло мені щастя!

Реклама

Також цiкаво:

Close