Одна моя картина вартує місячної зарплати чоловіка!

До тридцяти п’яти років я жила звичайним життям. Ходила на роботу зранку до вечора, поверталась додому, виконувала гору домашніх обов’язків і тоді лише у мене залишався час побути з сім’єю. Стосунки у мене з чоловіком були нормальні, ми рідко сварилися, а коли й сварилися, то потім знаходили компроміси. Загалом, не було нічого, щоб мене вирізняло з-поміж інших.

Одного разу на день народження чоловік подарував мені набір для малювання. Коли ми почали зустрічатися, то я марила цим, а потім сімейне життя забрало весь мій вільний час. І от у мою голову прийшла шикарна ідея. Чоловік вислухав мене, з радістю підтримав, і я нарешті змогла покинути ненависну роботу.

Вперше за довгі 10 років, які я не малювала, я почала відчувати себе живою і була готова перевернути гори, аби займатися цією справою все життя.

Перший місяць я малювала лише для себе, відновлювала уміння, руки самі згадували, як і яку лінію потрібно вести. Весь цей час близькі підтримували мене й не покидали надії на те, що я зможу досягнути вершин.

Старша донька навіть знайшла якийсь гурток нашого міста, і я відправилась туди, щоб показати свої картини. Хоча я дуже хвилювалась перш, ніж зробити такий крок, в останній момент хотіла передумати, але близькі наполягали, що я повинна спробувати.

У гуртку я також отримала лише підтримку, і там вони запропонували виставити мені картини на їхній виставці й продати їх. Я хотіла продавати їх за копійки, але чоловік наполіг, щоб я поставила велику ціну.

Перший місяць мої картини ніхто не купував, і я вже подумала, що ми таки перегнули палку з такою ціною, але потім купили дві картини. Зараз у мене є постійні замовлення, і за одну картину я отримую скільки ж, скільки мій чоловік за місяць на роботі.

Коли продалися перші дві картини, то чоловік був щасливим за мене, а потім, коли пішли постійні замовлення, він змінився. Він став роздратованим, незадоволеним, постійно шукав, чим мені дорікнути, а справжню причину того, що йому було соромно за свій заробіток, признавати не хотів. Доки чоловік намагався мене боляче вколоти, я відкладала гроші для наших дітей на майбутнє і старанно працювала, щоб потім ми могли мати більше.

Через пів року чоловік покинув мене і сказав, що повернеться лише при одній умові, якщо я більше ніколи не візьму пензлика у руки. Звісно, я не стала на таке погоджуватися – це справа мого життя.

Зараз ми розлучені, але я не відчуваю себе покинутою чи розбитою, я все ще я, до того ж та, якій приносить задоволення те, чим я живу.

А от мого колишнього мені шкода, надіюсь, колись він таки подорослішає і зрозуміє, яку помилку зробив.