Одного разу, повертаючись з чергового відрядження, біля аеропорту я побачив бeзxaтькa, я хотів, як завжди, кинути йому декілька гривень та піти, але обличчя жeбpaкa здалося мені знайомим, раптом я впізнав цього чоловіка!

Зараз я успішний бізнесмен. Заробляю багато, маю великий будинок за містом, декілька автомобілів. Та й особисте життя склалося, у мене є прекрасна дружина, двоє дітей. І головне для мене, що вони щасливі та нічого не потребують. Але так було не завжди, колись давно мої батьки вирішили відправитись у подорож, та так і не пoвернулися, родичів близьких у мене не було, а далекі не захотіли брати до себе малознайому дитину, так я опинився в iнтepнаті…

На щастя, у нашому інтернаті було небагато дітей, а ще був дуже гарний керівник – Олег Іванович. Цей чоловік справді міг знайти підхід до будь-якої дитини. Він не просто завідував закладом, а щиро переймався долею кожної дитини, був знайомий з усіма та часто збирав нас на особливі вечори, коли ми разом займалися корисними справами. Олег Іванович був наставником для нас усіх, а його слово було законом.

Я, звичайно, не відразу звик до визначеного ритму життя в інтернаті. Мені було всього вісім років, коли загинули батьки, тому я не міг повірити, що вони ніколи не повернуться, адже вони поїхали всього лише на декілька днів з друзями. Я благав віддати мене няні, щоб я міг з нею дочекатися, поки батьки повернуться. Коли до мене нарешті все дійшло, то на зміну нерозумінню прийшов гнів. Я довго не міг завести собі друзів, інші вихованці інтернату хоч і не ображали мене, але й не звертали увагу на нервового хлопчика. У ті місяці відчаю до мене ледве не кожного дня приходив Олег Іванович, він став мені першим справжнім другом, а через декілька років я почав його сприймати як рідного батька, як й інші вихованці нашого закладу.

Олег Іванович завжди був дуже мудрим, а до того ж надзвичайно добрим. Він завжди мав для кожного правильні слова, давав слушні поради та знав, хто на що здатен. Пам’ятаю, як на випускному він обійняв кожного з нас та сказав добрі слова кожному окремо.

Та після випуску життя в мене якось закрутилося, завертілося. Від батьків мені залишилася велика квартира в центрі столиці. Я завжди мріяв мати власний бізнес, тож вирішив обміняти батьківську квартиру на однокімнатну на окраїні, а на гроші, що залишаться, почати власний бізнес. Скажу чесно, у мене вийшло все не відразу. Було декілька «компаньйонів», які просто «кидали» мене, та я не здавався. Згодом бізнес почав приносити дохід, а потім – і великі гроші.

У 30 років я вже мав гарне власне житло, дорогий автомобіль та гарний дохід. Одружився я у 28 років, і вже мав маленького сина. Потім дружина завагітніла, і я вирішив, що час придбати великий будинок у передмісті. У ньому ми стали жити вже вчотирьох – я, дружина, син та маленька донечка. Я продовжував розвивати свій бізнес, тож зараз, у 35 років, я маю все, про що можна мріяти.

Того дня я повертався додому з чергового відрядження. Останній рік ситуація в країні напружена, тож мені рідко вдавалося проводити час з дружиною та дітьми, і я радів, що нарешті їх побачу та побуду трохи з ними. Я вже планував, куди ми поїдемо відпочивати, як тут раптова зустріч змінила всі мої плани.

Біля аеропорту я побачив бeзxaтькa, я хотів, як завжди, кинути йому декілька гривень та піти, але обличчя жeбpaкa здалося мені знайомим, раптом я впізнав цього чоловіка! Я сів поруч з ним та запитав, чи пам’ятає чоловік мене. Вигляд Олега Івановича (а це був саме він) дуже мене здивував. Він був у якомусь лахмітті. Але ще більше мене здивував вираз обличчя – зовсім відсутній, здавалося вогонь у його очах погас назавжди. Та коли я до нього звернувся, то Олег Іванович повернувся до мене, а потім на його обличчя я побачив вираз упізнання.

– Колю, невже це ти? Який дорослий став, гарний! Одяг у тебе який дорогий, все-таки здійснив мрію, став бізнесменом. А я… як сам бачиш… – розвів руками Олег Іванович.

Я вирішив ні про що не питати Олега Івановича, а просто взяв за руку та повів до своєї машини. Водій поглянув на Олега Івановича зі здивуванням, але не поставив жодного питання.

Тепер Олег Іванович живе в нас. Ми звільнили для нього декілька кімнат на першому поверсі, щоб він почувався, як удома. Пройшло вже декілька місяців, та я ні про що не питаю Олега Івановича, прийде час, і він сам розповість свою історію, звісно, якщо захоче. Тепер Олег Іванович допомагає виховати й моїх дітей, мудрими порадами та добротою, так само, як і мене колись. І мої діти його обожнюють, він став їм справжнім дідусем, дружина дуже поважає Олега Івановича. Тож я ні про що не шкодую!