ЖИТТЯ

А мої батьки у вас? Можна мені до них? – на мене дивилася пара зелених  очей. В яких була тривога.

Я вже не перший рік працюю в будинку для літніх людей. Перед мною відбуваються різні сценарії з життя людей, та саме сумне те, що в основному всі історії оповиті сумом. Але бувають випадки, коли люди отримують шанс на щасливу старість.

Лідію Петрівну і Перта Яковича привезла донька, ніяк не пояснила свого вчинку, просто сказала, що в неї сімя немає часу на догляд. Подружжя ж не могло звикнути до нового місця. Колишні вчителі, батьки двох дітей, не могли навіть припустити, що проведе старість у будинку для літніх людей.

Колись у них було цікаве, насичене життя, працювали і в школі, і давали приватні уроки. Адже хотіли вони щоб діти були забезпеченими . Але, здається, допустилися помилки у вихованні своїх дітей, хоча вони намагалися прищепити їм з дитинства любов до ближнього і доброту.

Реклама

Прийшов час, коли старі, безпорадні батьки стали непотрібними своїм дітям. Молодша донька  Юля поїхала по обміну на навчання в Англію і там залишилася, заміж вийшла за одногрупника Олексія, онучка вже родилася. Зізванювалися рідко, в основному листувалися, поштар все з них жартував, що якби не вони, то й листів уже не було б. Старша донька Оля була тут, поруч, у їхньому будинку, з своїм чоловіком і сином. Сподівалися вони, що їх доглянуть, а вийшло, що вони заважають…

Вони весь час трималися поряд, підтримували один одного за руку, обережно витирали сльози один одному. На дворі був травень, все буяло, а вони ходили сумні. Як виявилося в них саме в травні було весілля, рівно п’ятдесят років тому. Золоте весілля в будинку для пристарілих, звучить не весело погодьтеся.

Коли до мене підійшло кілька бабусь з проханням влаштувати їм свято я радо погодилася. Пішла до керівництва, і там підтримали.

«З днем золотого весілля! Гірко! Щастя, здоров’я!» лунало від кожного. Був великий торт, була фата для Лідії Петрівни та бутоньєрка для Перта Яковича. Старенькі  сиділи довго, співали пісні, згадували минуле життя. Але жоден з них не згадав у розмові про дітей. Це болюча тема для всіх мешканців будинку.

А з самого ранку біля воріт зупинилася машина, звідти вийшла молода красива жінка.

-А мої батьки у вас? Можна мені до них? – на мене дивилася пара зелених очей. В яких була тривога.

Хто вона я здогадалася, адже вона дуже схожа на Лідію Петрівну.

-У нас, а ви може згадали, що в батьків вчора свято було? – не втрималася я.

Жінка пройшла до алеї де в цю пору всі прогулювалися, одразу побігла до своїх батьків.

-Мам, тату, я вчора приїхала ввечері, хотіла сюрприз… А там сюрприз чекав мене…Чому ви мені не повідомили, що Олька вас з рідного дому спровадила?

-У нас все добре. Вчора святкували з друзями весілля, а тобі не хотіли повідомляти, нащо воно тобі, ти ж не близько, та й будинок і все майно Ользі передали, тебе обділили.

-Рідні мої збирайте валізи, ми з Олексієм будинок біля Києва купили в Україну повернулися, будете тепер з нами жити, місця вистачить.

-Куди, доню, в тебе ж сім’я?

ви частина тієї сім’ї. Все досить розмов, гайда збиратися.

З посмішкою та поспіхом збирали вони речі, з сумом прощалися з усіма мешканцями.

Я люблю коли історії з щасливим кінцем. Бо дуже болюче дивитися на людей, що все своє життя віддають дітям, а в кінці свого шляху не знайшли любові, прихистку і допомоги від них.

Реклама

Також цiкаво:

Close