Один з усіх дітей доглядав за cтapенькими батьками. А як справа дійшла до зaп0віту, то нічого не отримав, ще й брат з сестрою відвернулись

Наша родина ще з давніх поколінь мешкала в одному селищі. Усіх родичів важко й перерахувати. Ми не відрізнялися від інших. У своїх батьків я був четвертою дитиною та молодшим сином. За роботою батьки й не помітили, як ми повиростали. Їм було потрібно тримати на собі все господарство та дати нам освіту, вивести у люди.

Першим з дому пішов Анатолій. Після школи з гарним атестатом він на відмінно написав екзамени та вступив до столичного університету. Спеціальність архітектора на диво легко давалася йому в житті. Потім старша сестра Надія. Вона пішла навчатися на бухгалтера, і ще навіть не закінчивши училище, вийшла заміж за військового. Молодша сестра Олена також поїхала до міста, де вийшла заміж та народила донечку. Вдома з батьками залишився тільки я.

Мені подобалось жити в селі. Ну і що, що дехто говорить, наче у селі немає перспективи. Батько мене завжди вчив, що так говорять тільки ледачі, хто не хоче працювати біля землі та боїться забруднити руки. Після школи я одразу почав працювати на місцевій фермі. Через рік одружився. Батьки допомогли нам побудувати власну оселю біля свого будинку. В багатстві звісно не купалися, але й куска хліба чужого не просили.

Але, як то кажуть біда не приходить сама. Однієї холодної осені сильно захворіла моя мама. Дружина Ірина не відходила від її ліжка поки я був на роботі. А окрім цього, на ній ще й було господарство. Жодного разу я прийшовши додому не залишався голодним. Мене дивувало, як вона з усім встигає справлятись. Скільки не писав, скільки не дзвонив я до старших братів та сестер, а допомоги від них так і не діждався. Навіть ліки, які потрібно було купити у місті, привезли сусіди – чужі люди.

Через місяць мама померла. Навіть на похорон приїхали не всі. Анатолій не зміг покинути важливий проєкт й тільки бідкався, як йому шкода. Після цього я помітив, що й батько став якийсь дивний. Цілими днями ходить сумний. Все більше почав сидіти на лавці біля будинку, а потім взагалі сховався в себе у кімнаті. Не пройшло й місяця, як він також захворів і, наче свічка, яка затухає, зник з життя.

Від брата та сестер знову не було ніякої допомоги. Мені вже навіть соромно було їм дзвонити. Їх постійним відмовкам не повірила б навіть мала дитина. Поховали батька з Іриною власними грошима. Все, що було у батька за життя, пішло на лікування.

Що ж, посумували та й почали жити своїм життям. Звичайні сільські турботи. Коли раптом мій шкільний приятель Михайло, який тепер працював у сільській раді, розповів мені, що будинок батьків виставлений на продаж разом із землею, на якій я працюю. Виявилось, що заповіт був написаний лише на старших. Мені ж залишився лише мій будинок та клаптик землі біля нього.

Дзвонити до брата та сестер я не став. Після такого, коли вони навіть не повідомивши мене почали торгувати батьківським майном, я навіть не хотів з ними спілкуватися. Що вже говорити про те, що вони жодного разу не приїхали, коли мата й тато хворіли. А як справа дійшла до грошей – то вони перші. Ми ж з Іриною якось будемо жити.